Франц Кафка - Оповідання

Є один переказ, що добре віддає ці відносини. Імператор, так говориться в ньому, надіслав тобі, єдиному жалюгідному підданому, маленькій тіні, що в далеку далеч втекла від імператорського сонця, саме тобі надіслав імператор із свого смертного ложа послання. Посланцеві наказав він схилитися на коліна перед ложем і прошепотів йому послання; воно здавалося йому таким важливим, що він наказав повторити його собі до вуха. Хитнувши головою, він ствердив правильність сказаного. І перед усіма свідками своєї смерти — перешкоди всіх стін ламаються, і на сходах, що злітають вшир і вгору, стоять коломвеликі імперії,— перед усіма ними відрядив він посланця. Посланець відразу подався в дорогу; сильна, невтомна людина; простягаючи вперед раз одну раз другу руку, пробивав він собі шлях через натовп; наражаючись на опір, він показував на груди, де був знак сонця; він легко йшов уперед, як ніхто інший. Але натовп такий великий; його житла не мають кінця. Якби відкрилося чисте поле, як полетів би він, і скоро почув би ти шляхетні вдари його кулаків у твої двері. Але натомість як непотрібно виснажується він; він усе ще пробивається через покої найосереднішого палацу; ніколи він не подолає їх; а якби це й удалося йому — ніщо не було б здобуте; він мусів би пробиватися сходами вниз; а вдалося б це — ніщо не було б здобуте; лишалося перетяти подвір'я; а за подвір'ям другий коловий палац, і знову сходи й подвір'я, і знову палац, і так далі тисячоліттями; а якби він вирвався нарешті з останньої брами — але ніколи, ніколи цього не могло бути,— перед ним ще лежить резиденція, середина світу, обведена високими валами. Ніхто не проб'ється тут і навіть з посланням мертвого. — А ти сидиш біля вікна і мрієш про нього, як надходить вечір.

Саме так, так безнадійно й так багатонадійно, дивиться наш народ на імператора. Він не знає, котрий імператор урядує, і навіть є сумніви щодо імени династії. У школі багато подібних речей вивчається за порядком, але загальна непевність у цьому відношенні така велика, що навіть найкращі учні не позбуваються її. Давно померлі імператори в уяві наших селян сидять на троні, а той, що живе вже тільки в пісні, недавно видав оголошення, яке священик читав перед вівтарем. Битви нашої найдавнішої історії щойно відбуваються, і сусіда впадає в хату з цією вісткою. Імператорські жінки, що тонуть у шовкових подушках, відзвичаєні від шляхетних звичаїв хитрими придворними, сповнені жадобою влади, запальні в жаданнях, нестримні в насолодах, безнастанно чинять свої злочини. Чим більше проминає часу, тим страшніше горять усі фарби, і з голосними криками розпачу довідується раптом село, що якась імператриця тисячоліття тому жадібно смоктала кров свого дружини. Так уявляють у народі колишніх володарів, а сучасні змішуються з мертвими. А як прибуває колись, раз на людський вік, імператорський урядовець до нашого села, іменем того, що урядує, ставить якісь вимоги, перевіряє податкові списки, відвідує навчання в школі, розпитує священнослужителя про нашу поведінку і потім, перед тим, як сісти в паланкін, підсумовує все разом у довгих звертаннях до громади, яку прогонять повз нього, тоді усмішки з'являються на всіх обличчях, один крадькома дивиться на іншого і схиляється до дітей так, щоб не бачив урядовець. Як то, думають вони, він говорить про мертвого, як про живого, цей імператор уже давно помер, династія згасла; панурядовець жартує з нами, але ми робимо вигляд, наче не помічаємо цього, щоб не ображати його. Але щиро скоряємося ми лише нашому теперішньому володареві, бо все інше було б гріхом. І за паланкіном урядовця, що з поспіхом віддаляється, підводиться довільно якесь опудало з розбитої урни як володар села.

Так само державні перевороти, сучасні війни, як правило, мало зачіпають наших людей. Я пригадую один випадок з моєї юности. В одній сусідній, а проте дуже віддаленій, провінції вибухло повстання. Я вже не пригадую причин, і тут вони не мають значення, причини для повстання знаходилися там кожного ранку, це неспокійний народ. І от одного разу жебрак, що перейшов ту провінцію, приніс до мого батька листівку повстанців. Якраз було свято, гості наповнювали наші кімнати, посередині був священнослужитель і студіював листівку. Раптом усі засміялися, розірвали в колотнечі листок; жебрака, що вже був щедро обдарований, виштовхали з хати, усі змішались і вибігли на повітря.

Чому? Діялект сусідньої провінції істотно відмінний від нашого, і це відбивається також на певних формах письма, що звучить для нас по-старовинному. Ледве священнослужитель прочитав пару таких сторінок, як усе вже було вирішене: давні речі, давно чуте, давно переболіле. І попри те, що,— як здається мені,— устами жебрака говорило жорстоке життя, люди, сміючись, хитали головами і нічого не хотіли чути. Так можуть у нас гасити сучасність.