Джордж Оруэлл - 1984

“Це було часто вживаним і широко розповсюдженим покаранням у Китайській Імперії,” – сказав О’Брайєн так само повчально як і завжди.

Ця маска майже огорнула його обличчя. Її дріт злегка торкався його щоки. А потім – ні, це було не звільнення, лише надія, крихітний уламочок надії. Занадто пізно, можливо занадто пізно. Але він зненацька зрозумів що у всьому цьому світі була лише ОДНА ЄДИНА особа на яку він міг перенести своє покарання – ОДНЕ ЄДИНЕ тіло яке він міг всунути між собою та цими пацюками. І він горлав несамовито, ще й ще.

“Зробіть це з Джулією!Зробіть це з Джулією!Не зі мною!З Джулією!Мені байдуже що ви зробите з нею. Розірвіть їй обличчя вщент, обдеріть її до кісток. Не мене!Джулію!Не мене!”

Він падав спиною вниз, у бездонну безодню, геть від пацюків. Він був все ще прив’язаним до стільця, але він падав крізь підлогу, крізь стіни цього будинку, крізь землю, крізь океани, крізь атмосферу, у відкритий космос, у прірви поміж зірками – завжди геть, геть, геть від цих пацюків. Він був на відстані багатьох світлових років, але О’Брайєн все ще стояв поруч із ним. Він все ще відчував той холодний доторк дроту на своїй щоці. Але крізь цю пітьму що огортала його він чув інше металеве клацання, і знав що двері цієї клітки клацнули закриваючись, а не відкриваючись.

Глава 6

Каштанове Дерево було майже порожнім. Промінець сонячного світла хилився крізь вікно падаючи на щільно вкриті пилом поверхні столів. Це була та сама самотня п’ятнадцята година. Олов’яна музика цівкотіла з телезахистів.

Вінстон сидів у своєму звичайному кутку, пильно витріщаючись у порожній стакан. Час від часу він зиркав догори на величезне обличчя на протилежній стіні яке не зводило очей з нього. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, казав напис під ним. Непрохано, прийшов офіціант і наповнив його стакан джином Перемога, струсивши у нього декілька крапель з іншої пляшки з пероподібною трубочкою вставленою у її корок. Це був сахарин приправлений гвоздикою, та сама особливість цього кафе.

Вінстон прислуховувався до телезахисту. Зараз лише музика лунала з нього, але при цьому була ймовірність що будь-якої миті з нього може пролунати спеціальне зведення від Міністерства Миру. Ці новини з Африканського фронту були вкрай збентежуючими аж до найвищої міри. Раз у раз він хвилювався про це протягом цілого дня. Євразійська армія (Океанія була у стані війни з Євразією: Океанія завжди була у стані війни з Євразією) рухалася у південному напрямку з жахаючою швидкістю. Полуденне зведення не згадувало жодної конкретної області, але було досить правдоподібним, що гирло ріки Конго вже перетворилося на поле битви. Браззавіль та Леопольдвіль були у небезпеці. Йому не потрібно було дивитися на мапу аби побачити що це означає. Це було не лише питанням втрати Центральної Африки: уперше за всю війну, територія власне Океанії була під загрозою.

Шалено брутальна емоція, не зовсім страх але певного роду невизначене душевне хвилювання, спалахнуло у ньому, а потім знову згасло. Він припинив думати про цю війну. Нині він взагалі не міг зосередити свою увагу на будь-якому одному предметі більш ніж на декілька хвилин поспіль. Він підняв свій стакан і осушив його одним великим ковтком. Як і завжди, цей джин змусив його здригнутися і навіть трохи відригнути. Це пійло було жахливим. Ці гвоздика та сахарин, які самі по собі були достатньо огидними у їх власний мерзенно хворобливий спосіб, були не в змозі приховати цей затхлий маслянистий сморід; і що було найгірше з всього що цей сморід джину, який сочився з нього вдень і вночі, був невідривно пов’язаний у його розумі з тим смородом тих...

Він ніколи не йменував їх, навіть у своїх думках, і наскільки це було можливим він ніколи не уявляв собі їх на вигляд. Вони були чимось, що він напівусвідомлював, застиглим майже впритул до його обличчя, смородом що вчепився у його ніздрі. Від цього джин повстав у ньому і він відригнув крізь свої багряні губи. Він погладшав відтоді як вони випустили його і відновив свій старий колір – насправді, більш ніж відновив. Риси його обличчя стали товстішими, шкіра на носі та вилицях стала грубо червоною, навіть той його лисий скальп став занадто насичено рожевим. Офіціант, знову непрохано, приніс шахівницю і поточний випуск “Часопису” зі сторінкою розгорнутою на шаховому завданні. Потім, бачачи що стакан Вінстона був порожнім, він приніс пляшку джину і наповнив його. При цьому не було жодної потреби надавати замовлення. Вони знали його звички. Ця шахівниця завжди чекала на нього, його столик у кутку завжди було заброньовано; навіть коли це місце було вщент сповнене він отримував його виключно для себе, адже відтоді ніхто не бажав бути побаченим сидячим занадто близько до нього. Він навіть ніколи не турбувався підрахунком кількості випитого напою. Через нерівномірні проміжки часу вони пред’являли йому брудну, довгу та вузьку смужку паперу яка як вони казали була рахунком, але він мав таке враження що вони завжди значно занижують ціну для нього. Це не створило б жодної різниці якби вони чинили протилежним чином. Нині він завжди мав вдосталь грошей. Він навіть мав роботу, синекуру, значно більш високооплачувану ніж та його стара робота.