Джордж Оруэлл - 1984

“Підводься,” – сказав О’Брайєн – “Йди сюди.”

Вінстон став навпроти нього. О’Брайєн узяв Вінстонові плечі поміж своїх сильних долонь і пильно поглянув на нього.

“Ти думав обманути мене,” – сказав він – “Це було тупо. Стань пряміше. Дивись мені у обличчя.”

Він спинився і продовжив вже більш лагідним тоном:

“Ти вдосконалюєшся. При цьому розумово ти маєш лише дуже невеличку хибу. І лише емоційно ти повністю провалив здійснення прогресу. Скажи мені, Вінстоне – і пам’ятай, жодної брехні: ти ж знаєш я завжди здатен виявити брехню – скажи мені, якими є твої справжні почуття до Старшого Брату?”

“Я ненавиджу його.”

“Ти ненавидиш його. Добре. Тоді настав той час для тебе аби зробити цей останній крок. Ти повинен любити Старшого Брата. Це не достатньо лише коритися йому : ти повинен любити його.”

Він відпустив Вінстона трохи підштовхнувши його до охоронців.

“Кімната 101,” – сказав він.

Глава 5

На кожній стадії свого ув’язнення він знав, або здавалося що знав, де приблизно він перебував у цьому будинку без вікон. Ймовірно там були ледь помітні відмінності у атмосферному тиску. Ті камери де охоронці били його були нижче рівня землі. Та кімната де його допитував О’Брайєн знаходилася дуже високо ближче до даху. Це місце знаходилося за багато метрів під землею, настільки глибоко внизу наскільки це взагалі було можливо.

Воно було набагато більшим ніж більшість тих камер у яких він вже побував. Але він заледве зауважував своє оточення. Усе що він зауважив було у тому, що там були два невеличких столи прямісінько поперед ним, кожен з яких було накрито зеленим сукном. Перший був лише у метрі або двох від нього, другий знаходився набагато далі, ближче до дверей. Він був прив’язаний сторч до стільця, так міцно що він не міг поворухнути жоднісінькою частиною свого тіла, навіть своєю головою. Певного роду сіделко міцно стискало його голову ззаду, силуючи його дивитися прямісінько поперед себе.

Десь із хвилину він був на самоті, потім двері відчинилися і увійшов О’Брайєн.

“Ти запитав мене одного разу,” – сказав О’Брайєн – “що такого було у Кімнаті 101. Я сказав тобі, що ти вже знаєш потрібну відповідь. Усі знають її. Це дещо що є у Кімнаті 101 – це найгірша річ у всьому цьому світі.”

Двері відчинилися знову. Увійшов охоронець,несучі якусь річ зроблену з дротів, коробку чи кошик певного роду. Він поставив це на той дальній стіл. Через те положення у якому стояв О’Брайєн Вінстон не зміг побачити що то була за річ.

“Ця найгірша річ у всьому цьому світі,” – сказав О’Брайєн – “різниться від особистості до особистості. Це може бути поховання живцем, або смерть у вогні, або втоплення, або саджання на палю, або ж безліч інших подібних смертей. При цьому трапляються випадки де це є певною досить незначною, тривіальною річчю, навіть не смертельною.”

Він відсунувся трохи убік, так щоб Вінстон міг краще роздивитися цю річ на столі. Це була видовжена дротяна клітка з руків’ям на горі аби було зручніше нести її. Попереду неї було прикріплено щось дуже схоже на маску фехтувальника, із ввігнутою западиною на її зовнішньому боці. Не зважаючи на те,що вона була на відстані десь трьох чи чотирьох метрів від нього, він міг бачити що ця клітка була поділеною вздовж на два відсіки, і там були якогось роду істоти у кожному з них. Цими істотами були пацюки.

“У твоєму випадку,” – сказав О’Брайєн – “цією найгіршою річчю у всьому цьому світі є натрапити на пацюків.”

Певного роду продромальне тремтіння, його страх перед чимось невідомим, пройшли крізь Вінстона відразу ж як він уперше побачив мигцем цю клітку. Але цієї миті дане значення маскоподібної насадки попереду неї зненацька просочилося у нього. Його нутрощі здавалося перетворилися на воду.

“Ти не можеш так вчинити!” – проволав він високим надтріснутим голосом – “Ти не вчиниш!Ти не вчиниш!Це неможливо.”

“Чи ти пам’ятаєш,” – сказав О’Брайєн – “ту мить паніки що зазвичай відбувалася у твоїх снах. Там була стіна з пітьми попереду тебе і ревучий гуркіт у твоїх вухах. Там було щось жахливе на тому іншому боці цієї стіни. Ти знав, що ти знав що це було,але ти не насмілювався виволочити це назовні. Це були пацюки тим,що було на тому іншому боці цієї стіни.”

“О’Брайєн!” – сказав Вінстон, роблячи натугу аби контролювати свій голос – “Ти ж знаєш у цьому немає жодної необхідності. Що ти хочеш щоб я зробив?”

О’Брайєн не дав прямої відповіді. Коли він промовляв то це було у тій манері шкільного наставника до якої він іноді вдавався. Він задумливо дивився вдалечінь, так наче він звертався до якоїсь аудиторії десь поза спиною Вінстона.