Джордж Оруэлл - 1984

Музика з телезахисту спинилася і замість неї почав лунати голос. Вінстон підняв свою голову аби послухати. Жодних зведень з фронту, хай там як. Це було лише коротеньке оголошення від Міністерства Достатку. У попередньому кварталі, мовилося у ньому, норма Десятого Трирічного Плану на шнурівку для черевиків була перевиконана на 98 відсотків.

Він дослідив те своє шахове завдання і відповідно розставив фігури. Це була підступна та майстерна розв’язка із залученням пари коней. “Білі починають гру і ставлять мат у два ходи.” Вінстон підвів очі і поглянув на портрет Старшого Брата. Білі завжди ставлять мат, подумав він з певного роду похмурим містицизмом. Завжди, без жодних винятків, так це облаштовано. Від самого початку існування світу не було жодного такого шахового завдання де б чорні перемагали хоч коли-небудь. Хіба це не символізує той нескінчено вічний, незмінний переможний тріумф Добра над Злом? Те велетенське обличчя пильно поглянуло на нього у відповідь, сповнене незворушної сили. Білі завжди ставлять мат.

Той голос з телезахисту спинився і додав іншим та більш могильно-похмурим,карбованим тоном: “Вас попереджають бути у повній готовності аби отримати важливе оголошення о п’ятнадцятій тридцять. П’ятнадцята тридцять! Це новини найвищої важливості. Добре потурбуйтеся аби не пропустити їх. П’ятнадцята тридцять!” Та олов’яна музика влупила знову.

Серце Вінстона захололо. Це було саме те зведення з фронту; інстинкт підказував йому що це були погані новини тим, що надійде. Цілісінький день, з трохи раптовими нападами збудження, ця думка про нищівну поразку у Африці то з’являлася, то зникала майоріючи у його розумі. Він здавалося насправді баче як ця Євразійська армія роєм сочиться крізь той ніколи не зламний кордон і вщент заливає цей край Африки наче колона мурах. Чому це не було можливим перехитрити та обійти їх якимось чином? Обрис морського узбережжя Західної Африки кричуще яскраво і чітко проступив у його розумі. Він узяв білого коня і пересунув його по дошці. ТУТ була саме та справді належна місцина. Навіть тоді коли він бачив цю чорну орду, що гнала наввипередки у південному напрямі, він бачив й іншу силу, покликану та зібрану таємничим, містичним чином, зненацька висаджену у їх тил, перерізаючи їх сполучення по суходолу та морю. Він відчув що лише за допомогою напруження волі і бажання цього він привів цю іншу силу у буття. Але було вкрай необхідно діяти швидко. Якщо вони зможуть отримати контроль над геть усією Африкою, якщо вони мають аеродроми та бази для підводних човнів на Мисі Доброї Надії,то це може розрізати Океанію навпіл. Це може означати будь-що: поразку, розпад, перерозподіл світу, знищення Партії! Він зробив глибокий вдих. Надзвичайна, строката мішанина з почуттів – але це була не мішанина,якщо казати точно; радше це були послідовні шари почуттів, про які він не міг сказати який з шарів є нижчим – сутужно боролася всередині нього.

Ця судома минула. Він поставив цього білого коня назад на його місце, але на якусь мить він не міг вгамуватися задля серйозного вивчення свого шахового завдання. Його думки знову блукали. Майже несвідомо він вивів своїм пальцем по пилюці на столі:

2+2=5

“Вони не можуть дістатися всередину тебе,” – свого часу казала вона. Але вони зможуть дістатися всередину тебе. “Усе що станеться з тобою тут є ДОВІЧНИМ,” – свого часу казав О’Брайєн. Це було слово істини. Там були речі, твої власні дії, від яких ти ніколи не зможеш врятуватися та відновитися. Щось було вбито у твоїх грудях, у твоїй совісті, у твоїй душі: випалено вщент, витаврувано вщент.

Він бачив її; він навіть промовляв до неї. У цьому не було жодної небезпеки. Він знав немов би інстинктивно, що тепер вони не виявляють майже жодного інтересу до його вчинків. Він міг домовитися з нею про наступну зустріч якщо б хтось із них двох забажав цього. Насправді це була лише випадковість, що вони зустрілися. Це сталося у Парку, мерзенно пронизуючого, колючого Березневого дня, коли Земля була наче залізо і уся ця трава здавалася мертвою, і там ніде не було жодної брунечки окрім як на декількох диких шафранах які пхали себе догори аби бути розчленованими вітром. Він самотньо квапився вперед із замерзлими долоням і очами що сльозилися коли він побачив її не далі ніж у десяти метрах від нього. Його відразу ж вразило те, що вона дуже змінилася якимось хворобливо-тьмяним чином. Вони майже пройшли повз один одного без жодного упізнавання, потім він розвернувся і послідкував за нею, не дуже жваво. Він знав що у цьому немає жодної небезпеки, ніхто не виявить жодного інтересу до нього. Вона нічого не сказала. Вона похило ніби потай чкурнула крізь траву так наче намагалася позбутися нього, потім здавалося передумала і примирилася з тим що він буде йти біля неї. За мить вони були посеред невеличкої ділянки порослої розкуйовдженим безлистим чагарником, доволі безпорадним щодо переховування або як захист від вітру. Вони спинилися. Було мерзенно холодно. Цей вітер свистів крізь гілки і хвилююче турбував час від часу ці ріденькі, брудного вигляду дикі шафрани. Він поклав свою руку навколо її талії.