Джордж Оруэлл - 1984

Там не було жодного телезахисту, але там повинні бути приховані мікрофони: окрім того, їх могли побачити. Це не має жодного значення, ніщо не має значення. Вони могли влягтися на землю і зробити ЦЕ якщо б вони лише забажали цього. Його плоть вщент заклякла від жаху від однієї думки про це. Вона ніяк не відреагувала на ці обійми його руки; вона навіть не намагалася вивільнити себе. Тепер він знав що змінилося у ній. Її обличчя було хворобливого жовто-землистого кольору, і на ньому був довгий шрам, частково прихований під волоссям, крізь її чоло та скроню; але це була не саме та зміна. Це було у тому, що її талія стала значно товстішою, і, дивовижним чином, заклякло жорсткішою. Він пригадав як одного разу, опісля вибуху ракетної бомби, він допомагав волочити труп геть з якихось руїн, і він був дуже вражений та здивований не лише тою неймовірною вагою цієї речі, але й його жорстким задубінням і незграбністю для перенесення руками, що робило його здавалося більш схожим на каменюку ніж на плоть. Її тіло відчувалося саме так. Йому спало на думку, що саме це їство її шкіри могло бути досить відмінним від того чим воно колись було.

Він не зробив жодної спроби поцілувати її, вони навіть не розмовляли. Доки вони йшли назад по цій траві,спершу вона поглянула прямісінько на нього. Це був лише миттєвий визирк, сповнений презирства та неприязні. Він гадав чи ця неприязнь з’явилася виключно через те минуле або ж вона була навіяна також і його обрезклим обличчям і тою водою яку цей вітер стало вичавлював з його очей. Вони всілися на два залізні стільці, пліч-о-пліч але не занадто близько один до одного. Він бачив, що вона була майже готова заговорити. Вона рушила своїм грубим та незграбним черевиком на декілька сантиметрів і навмисно розчавила гілочку. Її ноги здавалося стали значно ширшими, зауважив він.

“Я зрадила тебе,” – вбого та прямо сказала вона.

“Я зрадив тебе,” – відповів він.

Вона обдарувала його ще одним швидким поглядом неприязні.

“Іноді,” – казала вона – “вони жахають тебе чимось супроти чого ти не в змозі встояти, не в змозі навіть думати про це. А потім ти кажеш – “Не робіть це зі мною, зробіть це з кимось іншим, зробіть це з тим-то й тим-то.” А іноді ти можеш вдавати, опісля цього, що це лише виверт і що ти лише просто сказав це щоб змусити їх припинити і що насправді ти не мав цього на увазі. Але це неправда. Того часу коли це відбувається з тобою ти справді маєш це на увазі. Ти думаєш при цьому що немає жодного іншого шляху аби врятувати себе, і ти вже достатньо готовий аби врятувати себе таким чином. Ти ЩИРО БАЖАЄШ щоб це відбулося з тою іншою особою. Тобі не насрати що вони страждають. Усе що тебе хвилює це лише ти.”

“Усе що тебе хвилює це лише ти,” – луною озвався він.

“І опісля цього, ти вже більше не відчуваєш того самого до тієї іншої особи.”

“Ні,” – сказав він – “ти вже не відчуваєш того самого.”

Їм не здавалося що було ще щось що можна сказати. Вітер п’яно розпластав їх тоненький спецодяг по їх тілам. Майже відразу ж це стало вкрай обтяжливо сидіти тут у тиші: окрім того, було занадто холодно аби всидіти нерухомо. Вона сказала щось про те,що має зловити свій потяг у Метро і підвелася аби піти.

“Ми повинні зустрітися знову,” – сказав він.

“Так,” – сказала вона – “ми повинні зустрітися знову.”

Він нерішуче слідував на невеликій відстані, на півкроку позаду неї. Вони так і не заговорили знову. Вона насправді не намагалася позбутися його геть, але просто йшла на такій швидкості аби попередити його ходу поруч із нею. Він подумки вирішив, що він може супроводжувати її до самої станції Метро, але зненацька цей процес переслідуючого плентання на холоді здався безглуздим та нестерпним. Він був переповнений бажанням не так сильно як втекти від Джулії, як повернутися до Кафе Каштанове Дерево, яке ніколи не здавалося таким привабливим як цієї миті. Він мав ностальгічний образ свого столика у куточку, з тими газетою та шахівницею і з тим усюдисущим джином. А головним чином, того що там може бути значно тепліше. Наступної миті, не цілком випадково, він дозволив себе відділити від неї невеличкій групі людей. Він зробив мляву спробу наздогнати, потім пригальмував, розвернувся і попрямував у протилежному напрямку. Коли він відійшов на п’ятдесят метрів, то озирнувся. Ця вулиця не була заюрмленою, але він вже не міг розрізнити її. Будь-яка з цих квапливих постатей може бути її. Можливо її потовстіле, жорстко заклякле тіло було вже не можливо упізнати зі спини.