Джордж Оруэлл - 1984

Зненацька він вщент сповнився шоку від жаху. Холодним потом вщент пробило весь його хребет. Він чув себе вигукуючого вголос:

“Джулія!Джулія!Джулія, моя кохана!Джулія!”

На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона здавалося не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше ніж будь-коли коли вони були разом та вільні. Також він знав що десь або деінде вона була все ще живою та потребувала його допомоги.

Він влігся на своє ліжко і намагався заспокоїти себе. Що ж він вкоїв? Як багато років він додав до свого рабства цією миттю слабкості?

Наступної миті він може почути важкий тупіт чобіт ззовні. Вони не могли дозволити такому спалаху бунту минути безкарно. Тепер вони можуть знати, якщо вони не знали цього раніше, що він порушив ту домовленість яку він уклав з ними. Він корився цій Партії, але він все ще ненавидів цю Партію. У ті старі дні він ховав єретичний розум під подобою слухняності і покори. Тепер він відступив на крок убік: розумом він цілком та повністю здався, але він сподівався втримати своє внутрішнє духовне серце неушкодженим і неопаскудженим. Він знав що він був у цілковитій хибі, але він віддавав перевагу бути у цій цілковитій хибі. Вони можуть зрозуміти це – О’Брайєн може зрозуміти це. Про усе це він цілковито й вичерпно зізнався у цьому єдиному безрозсудному вигуку.

Він може почати проходити крізь усе це знову, з самого початку. Це може забрати цілі роки. Він пробіг долонею по своєму обличчю, намагаючись познайомити себе з цією його новою формою. Там були глибокі борозни на щоках, вилиці відчувалися дуже гострими, ніс плиском розплющений. Окрім цього,відтоді коли він востаннє бачив себе у дзеркалі він отримав цілковито новий комплект зубних протезів. Це було нелегко зберігати таємничу незворушність коли ти не знав на що ж схоже твоє власне обличчя. У будь-якому випадку, простого контролю над цими рисами обличчя було недостатньо. Уперше в житті він усвідомив, що якщо ти хочеш зберегти таємницю, то ти повинен також сховати її і від себе. Ти повинен знати що весь час вона там, але допоки у ній немає жодної потреби ти повинен не дозволити їй ніколи не з’явитися у своїй свідомості у будь-якій формі якій може бути надано ім’я. Відтепер рухаючись уперед він повинен не лише думати правильно; він повинен відчувати правильно, мріяти правильно. І увесь цей час він повинен зберігати свою ненависть замкненою всередині себе неначе кулю матерії яка є частиною нього, а проте незв’язана з рештою нього,як певного роду кісту.

Одного дня вони можуть вирішити пристрелити його. Ти не в змозі сказати коли це може трапитися, але за декілька секунд до цього про це можна буде можливо здогадатися. Це відбувалося завжди зі спини, проходячи вниз по коридору. Десяти секунд може бути достатньо. Цієї миті той світ всередині нього зможе перетворитися. А потім зненацька, без жодного промовленого слова, без жодної зупинки у його ході, без жоднісінької зміни у рисах його обличчя – зненацька це маскування може бути скинуто і бах! ці приховані батареї зможуть пролунати у канонаді його ненависті. Ненависть буде сповнювати його неначе велетенське ревуче полум’я. І майже тієї самої миті бах! буде випущено цю кулю занадто пізно або ж занадто рано. Вони можуть вибити його мізки на шматки перш ніж вони зможуть виправити це. Ця єретична думка може лишитися безкарною, нерозкаяною, поза межами їх досяжності назавжди. Вони можуть вибити діру у їх власній бездоганності. Померти ненавидячи їх – ось що і було волею.

Він заплющив свої очі. Це було набагато складніше ніж прийняти розумову дисципліну. Це було питанням деградації самого себе, зпочварення самого себе. Він має пірнути у наймерзеннішу з мерзот. Що було тою найбільш жахаючою, найбільш гидотною річчю з усіх? Він подумав про Старшого Брата. Це велетенське обличчя (через те,що воно було постійно бачене на плакатах він завжди думав про нього так наче воно і справді було метр завширшки) , з його важезними чорними вусами і тими очима що невідступно слідують за тобою куди б ти не пішов, здавалося пропливало крізь його розум за своєю власною волею. Якими були його справжні почуття до Старшого Брата?

Пролунав важкий тупіт чобіт у коридорі. Крицеві двері ковзнули відчиняючись з ляскотом. О’Брайєн увійшов до камери. Позаду нього були восколикий офіцер та чорноуніформенні охоронці.