Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

Ульріх затримав її руку в своїй.

Її палець грайливо дряпнув йому долоню; їй страх як кортіло знати, що, власне, вона йому сказала, бо наговорила вона, либонь, хтозна й чого і, бувши вкрай схвильована, просто про все забула! Невиразно Клариса усвідомлювала, що сталося, але не надавала цьому ніякого значення, бо чуття підказувало їй: вона поводилася відважно і з готовністю до самопожертви, а ось в Ульріха рішучости забракло. Їй хотілося тільки одного: попрощатися з ним суто по-товариському, щоб у нього не лишалося щодо цього жодних сумнівів.

— А Вальтерові про те, що я приходила, краще не кажи, — мимохідь кинула вона. — І нехай те, про що ми розмовляли, до наступного разу буде між нами!

Надворі біля воріт вона ще раз подала йому руку й попросила далі її не проводжати.

До кімнати Ульріх повернувся в якомусь дивному стані. Потрібно було написати кілька листів, щоб попрощатися з графом Ляйнсдорфом і Діотимою, крім того, ще багато чому дати лад, бо він передбачав, що оформлення спадщини затримає його надовго; потім сховав до валіз, уже спакованих слугою, якого він відпустив спати, ще кілька дрібних речей, потрібних у побуті, а також книжки, й, коли все це попорав, лягати йому вже перехотілося. Після такого бурхливого дня він був украй збуджений і зморений, і обидва ці стани не минали, а навпаки, взаємно підсилювали один одного, тож Ульріх відчував: заснути йому, попри глибоку втому, не пощастить. Не думаючи, а здаючись на волю спогадів, що перескакували то на одне, то на інше, Ульріх спершу зізнався собі, що враження, яке вже не раз складалося в нього про Кларису — нібито вона створіння не просто незвичайне, а в глибині душі вже, мабуть, і психічно хворе, — жодних сумнівів тепер не допускає, й усе ж таки під час свого нападу, чи як там назвати отой недавній її стан, вона висловлювала думки, іноді тривожно суголосні його власним. Це могло б спонукати його замислитися про такі речі знов і ґрунтовно, але він відчув у цьому лише прикре, чуже природі свого напівсонного стану нагадування про те, що йому ще багато чого належить зробити. Майже половина того року, який він собі надав, уже збігла, а він ще жодного питання не вирішив. У нього промайнула думка, що Ґерда вимагала від нього написати про це книжку. Але він хотів жити, не роздвоюючись на реальну й примарну частини. На гадку йому спала хвилина, коли він розмовляв про це з начальником відділу Туцці. Він бачив, як вони стоять удвох у Діотиминому салоні, й у цьому було щось драматичне, щось акторське. Пригадалося, як він, Ульріх, мимохідь сказав, що йому доведеться, мабуть, або написати книжку, або накласти на себе руки. Але й думка про смерть була, коли він розглядав її тепер і, сказати б, зблизька, аж ніяк не справжнім виявом його стану; бо коли він, поринаючи в неї, уявляв собі, що, замість від’їздити, ще до ранку можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи — сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої — це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне — то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.