Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, — той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це — проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку — саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом — оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.

Коли Ульріх, дійшовши такого висновку, рушив далі, то пригадав, щоправда, як Ґьоте в одній зі своїх статей про мистецтво писав: «Людина — це така істота, яка не повчає, а живе, діє і впливає!» Він шанобливо стенув плечима. «Нині людина має право забувати про сумнівне тло знань, від якого залежить уся її діяльність, хіба що як актор, котрий не думає про куліси та грим, гадаючи, нібито здійснює вчинки насправді!» — розмірковував він. Але ця думка про Ґьоте трохи напливла, мабуть, на думку про Арнгайма, що завжди зловживав посиланнями на поета, бо ту ж мить Ульріх із прикрістю згадав про незвичну невпевненість, яку в нього викликала рука того чоловіка, коли лягла йому на плече. Тим часом він вийшов з-під дерев на узбочину вулиці й замислився, в який же бік простувати додому. Вичитуючи назви провулків, він мало не наскочив на якусь тінь, що одразу ж розтанула, і йому довелося спинитись, щоб не збити з ніг повію, яка загородила йому шлях. Вона стояла й усміхалася, замість розгніватись на нього за те, що він трохи не звалив її, мов буйвіл, і Ульріх раптом відчув, що ця професійна усмішка розливає в нічній темряві сяке-таке тепло. Повія щось сказала; то були заяложені слова, що мають на меті звабити й нагадують брудні рештки того, що лишилося від усіх попередніх чоловіків. Вона промовила: «Ходімо зі мною, хлопчику!» — чи щось таке. Плечі в неї були похилі, ніби в дівчинки, з-під капелюшка вибивалося пасемце білявих кіс, і в світлі від ліхтаря він розгледів, що обличчя її трохи бліде й риси його привабливо неправильні; нічна косметика могла приховувати шкіру ще молоденької дівчини з рясним ластовинням. На зріст вона була багато нижча від Ульріха й поглядала на нього знизу вгору, а проте ще раз сказала йому «хлопчику», на вбачаючи через свою байдужість нічого недоречного в цьому поєднанні звуків, яке вона промовляла сотні разів за вечір.

Ульріха це зворушило. Він її не відштовхнув, а лишився стояти, чекаючи, поки вона повторить свою пропозицію, так ніби перший раз не розчув. Несподівано він знайшов подругу, яка за невеличку винагороду цілком віддавала себе до його послуг; вона намагатиметься бути милою й уникати всього, що може йому не сподобатись; якщо він дасть їй знак згоди, вона візьме його попідручки трохи несміливо і з тією ніжною довірливістю, яка виникає лише тоді, коли близькі люди зустрічаються вперше після вимушеної розлуки; і якщо він пообіцяє їй і відразу викладе суму, в багато разів більшу від її звичайної такси, щоб вона не мала потреби думати про гроші й перейшла до того безтурботно приємного стану, який лишається після вдалої ділової оборудки, то виявиться, що й чиста байдужість також має перевагу всіх чистих почуттів — свободу від особистої зацікавлености і здатність надавати послуги без квапливого збентеження й претензій на почуття. Ульріх подумав про це напівсерйозно-напівжартома, і в нього забракло духу зовсім розчарувати цю маленьку незнайомку, яка сподівалася на ділові взаємини з ним. Він відчув, що прагне її ласки; але замість просто перемовитися з нею кількома словами її професійним лексиконом, він досить незграбно сягнув рукою до кишені, тицьнув дівчині в руку банкноту, яка приблизно відповідала вартості одного візиту, й пішов своєю дорогою. На мить він іще затримав у долоні руку, яка, на диво, чомусь спробувала вражено чинити опір, і промовив одне-однісіньке привітне слово. Потому облишив готову до послуг дівчину, певний, що зараз вона підійде до своїх товаришок у ремеслі — ті стояли, перешіптуючись, неподалік у темряві, — покаже гроші й зрештою кине який-небудь глузливий жарт, даючи вихід своїм почуттям, яких сама до пуття так і не збагнула.