Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

Отак Клариса й пішла до Ульріха. Дорогою на вустах у неї часом з’являлася її лукава усмішка, коли Клариса згадувала про те, що Вальтер мав її за божевільну, щойно вона виявляла своє глибше розуміння того стану, в якому обоє вони опинилися. Її тішило бачити його страх перед тим, що вона народить йому дитину, й усе ж таки він не міг цього дочекатися; «божевілля» означало для неї щось на кшталт вранішньої чи вечірньої зорі або таке міцне здоров’я, що воно аж лякає решту людей, і це була властивість, яка розвинулася в їхньому подружньому житті поступово, в міру того, як зростали її, Кларисині, перевага й верховенство. Але вона знала все ж таки, що іноді багато хто її не розумів, і коли Ульріх повернувся до кімнати, в неї було таке відчуття, що вона має йому щось сказати, як того й вимагала така прикметна подія в його житті. Вона хутко підхопилася з канапи, кілька разів пройшлася у вітальні, потім у сусідніх кімнатах і нарешті сказала:

— Що ж, прийми найщиріші мої співчуття, друзяко! Ульріх здивовано звів на неї очі, хоч уже й знав цей її тон у хвилини, коли вона нервувала. «Тоді в ній часом з’являється щось таке несподівано холодне, — подумав він, — неначе у книжку помилково вклеїли аркуш з іншої книжки». Ті свої слова Клариса сказала йому не так, як це робила звичайно, а немовби кинула їх збоку, через плече, і складалося враження, ніби фальш лунала не так у самому тоні, як у хибно дібраному тексті; це наводило на досить моторошну думку, що Клариса й сама складається з багатьох таких плутаних текстів. Нарешті вона, не дочекавшись від Ульріха відповіді, спинилася перед ним і промовила:

— Мені треба побалакати з тобою!

— Я хочу запропонувати тобі чимось підкріпитися, — відказав Ульріх.

Клариса лише трохи піднесла руку й поквапно відмахнулася від його пропозиції. Потому, зібравшись із думками, почала:

— Вальтер страшенно хоче мати від мене дитину. Розумієш? — Вона змовкла, ніби очікуючи від Ульріха відповіді.

Що він мав їй сказати?

— Але я не хочу! — в запалі вигукнула вона.

— Навіщо ж так одразу злитися, — промовив Ульріх. — Якщо ти не хочеш, то цього й не станеться.

— Але ж пропаде через це він!

— Люди, котрі, як їм здається, щохвилини помирають, живуть довго! Ми з тобою вже давно будемо старими печерицями, а в нього лише візьметься сивиною чуб, і він стане директором свого архіву й матиме обличчя, як у молодого хлопця!

Клариса замислено крутнулася на підборі й відійшла від Ульріха; трохи збоку вона знов зайняла позицію і, примруживши очі, «націлилася» в нього поглядом.

— Чи знаєш ти, який вигляд матиме парасоль, коли вийняти з нього держално? Вальтер загине, якщо я від нього відвернусь. Я — його держално, а він… — Вона хотіла була сказати «парасоль», але на думку їй спало щось краще. — Він — моє прикриття, — завершила вона фразу. — Він вважає, що повинен мене прикривати. Задля цього він спершу хоче побачити мене з великим черевом. Потім переконуватиме мене, що природний материнський обов’язок — годувати дитину груддю. Потім схоче виховувати ту дитину в своєму дусі. Ти ж бо й сам знаєш. Він просто хоче привласнити собі всі права й, ховаючись за гучними словами, зробити з обох нас таких собі міщан. Та якщо я й далі, як досі, казатиму «ні», тоді йому гаплик! Просто я для нього — все!

У відповідь на такий Глобальний висновок Ульріх лише скептично посміхнувся.

— Він хоче тебе вбити! — швидко додала Клариса.

— Що?! Гадаю, зробити це йому порадила ти?

— Дитину я хочу від тебе! — сказала Клариса. Ульріх вражено присвиснув крізь зуби.

Клариса всміхнулася, мов безвусий юнак, що висунув зухвалу вимогу.

— Я не хочу зловживати довірою такої близької мені людини, як Вальтер. Про таке навіть гидко подумати, — повільно промовив Ульріх.

— Он як?! Виходить, ти дуже порядний? — Клариса, здавалося, надавала цьому певного значення, якого Ульріх не розумів; на хвилю вона замислилася, потім агресивним тоном повела далі: — Але якщо ти мене кохаєш, то ти у нього в руках?!

— Чому?

— Це ж бо цілком зрозуміло, я тільки не можу пояснити. Тобі доведеться обходитися з ним тактовно й люб’язно. Нам буде його дуже шкода. Адже ти не зможеш просто ошукувати його, а отже, намагатимешся давати йому щось навзамін. Ну, й таке інше. Та головне ось що: ти змусиш його показувати найкраще, що в ньому є. Ти ж бо не заперечуватимеш, що ми сховані в собі, немов статуї в кам’яній брилі. Треба вирізьблювати себе із себе! Треба змушувати одне одного робити це!