Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

— Гаразд, — мовив Ульріх. — Тільки ти надто швидко припустила, що так воно й буде!

Клариса знов усміхнулася.

— Можливо, я й поквапилася! — сказала вона. Потому ступила до нього й по-дружньому взяла його під руку, яка лишилася в’яло звисати вздовж тіла, не реагуючи на Кларисин жест. — Чи я тобі не подобаюсь? Чи ти мене не кохаєш? — І, коли Ульріх не відповів, повела далі: — Я тобі подобаюсь, я ж бо знаю; я досить часто помічала, як ти на мене дивишся, коли буваєш у нас! Пригадуєш, я тобі вже казала, що ти — диявол? Таке в мене враження. Зрозумій мене правильно. Не скажу, що ти диявол бідолашний, тобто такий, який бажає зла, бо нічого кращого не знає; ні, ти диявол великий, ти знаєш, у чому добро, але робиш якраз протилежне тому, чого бажаєш! Життя, яким усі ми живемо, тобі видається огидним, і тому ти на зло кажеш, що ним треба жити й далі. І страх як порядно заявляєш: «Друзів своїх я не ошукую!» — але лише через те, що в тебе вже сотні разів зринала думка: «Я хочу мати Кларису!» Та оскільки ти, Уло, — диявол, то в тобі є щось і від Бога! Від великого Бога! Того, який бреше, щоб його не впізнали! Ти хочеш мене.

Замість однієї його руки вона схопила тепер обидві й стояла перед ним, відхилившись усім тілом і закинувши назад голову — мов рослина, коли її легенько потягти за квітку. «Зараз її обличчя знов заллється слізьми, як тоді!» — злякався Ульріх. Але цього не сталося. Врода з її обличчя не зійшла. Клариса всміхалася не звичайною своєю кволою усмішкою, а усмішкою відкритою, яка показувала не лише розтулені вуста, а трохи й зуби, так наче Клариса приготувалася захищатись, а форма її рота нагадувала двічі вигнутий лук бога кохання, і лук цей повторювався у випуклостях чола й над ними ще раз у прозорій хмаринці кіс.

— Ти б уже давно залюбки схопив би мене зубами свого брехливого рота й забіг би зі мною світ за очі, якби лишень зважився постати перед мною таким, який ти є! — провадила Клариса.

Ульріх легенько вивільнився з її рук. Клариса опустилася на канапу так, немовби туди її посадив він, і потягла його за собою.

— Не перебільшуй так, — дорікнув їй Ульріх за її слова. Клариса відпустила його. Потому заплющила очі і, спершись ліктями на коліна, обхопила руками голову; друга її атака зазнала поразки, й тепер Клариса поклала собі переконати Ульріха залізною логікою.

— Не чіпляйся до слів, — відповіла вона. — Це я тільки так кажу: диявол, Бог. Та коли зостаюся вдома сама, зазвичай на цілий день, і вирушаю поблукати околицями, то міркую собі — а надто часто це траплялося зі мною колись: «Ось поверну зараз ліворуч — явиться Бог, а поверну праворуч — явиться диявол». І таке саме відчуття нерідко бувало в мене, коли я мала взяти в руки яку-небудь річ і могла зробити це або лівою рукою, або правою. Коли я показувала це Вальтерові, той зі страху ховав руки до кишень! Його тішить кожна квіточка чи навіть який-небудь равлик; але скажи мені: хіба життя, яким ми живемо, не жахливо сумне? Не являється ні Бог, ані диявол. І так я блукаю вже багато років. А що ж може статися?! Нічого. Це — все; хіба лишень за допомогою мистецтва пощастить іще якимсь дивом що-небудь змінити!

Цієї хвилини вона справляла таке рахманно-журливе враження, що Ульріх не стримався перед спокусою торкнутися рукою її м’яких кіс.

— Де в чому ти, либонь, маєш рацію, Кларисо, — промовив він, — але щодо твоїх висновків, то я ніколи не розумію зв’язку між стрибками в них.

— Він простий, — відказала вона, не змінюючи пози. — З часом у мене визріла одна ідея. Ось послухай! — Нарешті вона випросталась і раптом знов пожвавішала. — Чи не сам ти колись сказав був, нібито стан, в якому ми живемо, має шпарини, і з них виглядає, так би мовити, неможливий стан? Можеш не відповідати, я давно вже знаю про це й сама. Кожному, звісно, хочеться, щоб з його життям було все гаразд, але так ні в кого не виходить! Ось я граю на роялі чи малюю; але ж це однаково, якби перед діркою в стіні я поставила ширму. Ви з Вальтером, крім того, маєте свої ідеї, в цьому я мало що тямлю, але й тут щось не те, і ти казав, що в ту дірку через лінощі чи інертність ніхто не зазирає чи люди просто відвертають свою увагу від неї всілякими дурницями. А насправді все дуже просто: крізь ту дірку треба вийти! І я можу це зробити! У мене бувають дні, коли я можу вислизнути із себе. Тоді стоїш — як би це краще сказати? — мов облуплений, серед речей, з яких також облущена брудна шкаралупа. Ти пов’язаний з усім, що тебе оточує, повітрям, як сіамський близнюк. Це неймовірно чарівний стан; усе обертається на музику, барви й ритми, і тоді я — вже не міська мешканка, яку охрестили Кларисою, а радше такий собі лискучий уламок, що проникає в якесь величезне щастя. Та ти знаєш про все це й сам! Адже саме це ти й мав на увазі, коли казав, нібито реальність приховує в собі неможливий стан, а те, що відбувається з тобою, нібито не можна обертати на себе й розглядати його як щось особисте й реальне, а треба обертати його назовні, так мовби його проспівали чи намалювали, і таке інше, і таке інше. Адже я могла б усе це переповісти тобі слово в слово!