Роберт Музиль: Людина без властивостей. Том III

Аґата, схоже, й не сподівалася знайти якесь розумне пояснення своєму рішенню. Збоку її подружнє життя мало вигляд — а цього й слід було очікувати від такого чоловіка, як Гаґауер, — цілком щасливий. Жодних сварок, майже ніяких розбіжностей у думках — хоч би вже через те, що Аґата, як сама сказала, власні думки не звіряла йому з жодного приводу. Певна річ, ніяких скандалів, ані пиятики, ані карт. Навіть жодних парубоцьких звичок. Справедливий розподіл доходів. Лад у домашньому господарстві. Спокійні переходи від жвавого спілкування в людному товаристві до урівноваженого спілкування, коли лишалися вдвох.

— Якщо ти покинеш його просто так, без причини, — сказав Ульріх, — то вас розлучать, але провина за це ляже на тебе. Якщо він, звісно, подасть позов.

— Нехай подає! — з викликом заявила Аґата.

— Можливо, варто було б запропонувати йому невеликі майнові відшкодування, якщо він погодиться залагодити справу миром.

— Я взяла із собою лише те, — сказала вона, — що потрібно для поїздки на три тижні, а крім того, кілька сяких-таких дрібничок і дещо на згадку про ті часи, коли я ще не була заміжня за Гагауером. Решту нехай лишить собі, мені нічого не потрібно. Але позбавити мене чого-небудь у майбутньому нехай і не думає!

Ці останні фрази Аґата вигукнула знову з дивовижним запалом. Зрозуміти її можна було, мабуть, так: вона хотіла помститися тому чоловікові за те, що колись дозволяла йому надто багато чого себе позбавляти. Бойове завзяття, спортивний азарт Ульріха, його винахідливість у подоланні труднощів нарешті пробудилися, хоч він був тим і незадоволений, бо це нагадувало дію збудливого засобу, який спричинив лише зовнішній ефект, ще не викликавши жодного внутрішнього. Намагаючись якось зорієнтуватися, він повагався й перевів розмову на інше.

— Я читав дещо з того, що він написав, і дещо про нього чув, — сказав він. — Як я знаю, в галузі викладання й виховання він навіть зажив слави нового світила!

— Атож, зажив, — кинула Агата.

— Наскільки я знаю його праці, в педагогіці він — не лише на всі руки майстер, а й один із перших виступив за реформи в наших вищих навчальних закладах. Пригадую, якось я читав його книжку, де, з одного боку, йшлося про неоціненну роль історико-гуманітарної просвіти для формування моралі, з другого — про неоціненну роль природничо-математичної просвіти для формування розумових здібностей, а з третього — про неоціненну роль спорту й військової підготовки для формування в людині активности. Це правда?

— Мабуть, що так, — відказала Агата. — Та чи звернув ти увагу на те, як він використовує цитати?

— Як він використовує цитати? Стривай, здається, мені там і справді дещо впало в око. Він наводить багато цитат. Із класиків. Він… ну звісно, сучасників він цитує також. О, пригадав: він цитує — і як для педагога, то просто-таки по-революційному — не лише стовпів педагогіки, а й нинішніх конструкторів аеропланів, політиків і митців. Але ж це, зрештою, — лиш те, що я вже казав і перед цим? — завершив він з тією розгубленістю, яку відчуваєш, коли твої спогади звертають зі сподіваної колії й заходять у глухий кут.

— Він цитує ось як, — пояснила Аґата. — У музиці, скажімо, він без найменшого сумніву може дійти до Ріхарда Штрауса, а в малярстві — до Пікассо; але в жодному разі, навіть на підтвердження чогось хибного, він не назве ім’я, яке ще бодай трохи не прописалося в газетах — хоч би тим, що вони на всі заставки його сварять!

Он воно що! Саме цього й шукав у своїй пам’яті Ульріх. Він підвів погляд. Аґатина відповідь його потішила, вона свідчила про спостережливість і добрий смак.

— Так він згодом став вождем, одним із перших плентаючись у хвості часу, — додав Ульріх, сміючись. — А всі, хто приходить іще пізніше, вже застають його поперед себе! Та чи подобаються тобі в нас ті, що йдуть попереду?

— Не знаю. Принаймні я не цитую.

— Але нам усе ж таки слід бути скромнішими, — мовив Ульріх. — Ім’я твого чоловіка — це нині вже програма, яка для багатьох означає вершину ідеалу. Його діяльність — солідний невеличкий проґрес. Його міжнародного визнання чекати вже недовго. Рано чи пізно з нього вийде принаймні університетський професор, хоч задля хліба насущного йому й довелося нидіти учителем середньої школи. А ось мені, бач, досить було лише не звертати зі свого прямого шляху. І чого ж я досяг? А того, що тепер мене й на доцента навряд чи візьмуть. І це вже щось та означає!

Аґата була розчарована, й, мабуть, через це обличчя її прибрало якогось порцелянового, безвиразного вигляду такої собі світської дами, коли вона люб’язно відповіла: