Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Ульріх не бачив нічого дивного в тому, що за таких обставин вони з Агатою й не листувалися. Та й про що вони одне одному писали б? Коли Агата вийшла заміж уперше, він, як тепер пригадував, був лейтенантом і після поранення на дуелі лежав у шпиталі. Господи, яким же він був віслюком! І то не одним, а, по суті, кількома різними віслюками одразу! Бо йому саме спало на думку, що ота лейтенантська пригода з пораненням тут ні до чого: скоріше за все він був тоді вже майже інженером і мав «важливі справи», того ж і не зміг приїхати на те сімейне свято! А про сестру він почув згодом, що вона дуже кохала свого першого чоловіка. Ульріх уже не пригадував, від кого про це довідався, але що, зрештою, означає: «Вона дуже кохала»?! Просто так кажуть. Агата знову вийшла заміж, і другого її чоловіка Ульріх не міг терпіти. Що-що, а це він знав напевно! Не любив він того чоловіка не лише через особисте враження від нього, але й за кілька його книжок, які він, Ульріх, прочитав, і дуже ймовірно навіть, що саме після того не зовсім випадково про сестру забув. Учинив він не зовсім гарно; однак мусив зізнатися собі, що навіть за минулий рік, коли скільки всього передумав, про сестру жодного разу не згадав, як не згадав про неї й після звістки про батькову смерть. Але на вокзалі він поцікавився у старого слуги, який його зустрів, чи приїхав уже зять, і зрадів, почувши, що професора Гагауера очікують аж на сам похорон, і хоч до похорону лишалося днів два-три, не більше, цей час видався йому самітництвом із необмеженим терміном, який він проведе тепер із сестрою так, неначе вони — найрідніші люди на світі. І марно він питав би себе, який тут зв’язок; мабуть, думка про «незнайому сестру» була однією з тих розлогих абстракцій, де знаходять собі місце багато почуттів, котрі ніде не бувають доречні по-справжньому.

Розмірковуючи про все це, Ульріх повільно входив до знайомого чужого міста, що поставало перед ним. Валізи, до яких він перед самим від’їздом позапихав іще досить чимало книжок, повіз із собою в бричці слуга, який його зустрів; Ульріх пам’ятав цього старого ще з дитинства, той поєднував обов’язки швейцара, мажордома й університетського служника так, що з роками їхні внутрішні межі просто розмилися. Очевидно, саме цьому скромно-замкненому чоловікові Ульріхів батько й продиктував телеграму про свою смерть, і тепер ноги Ульріха здивовано і з приємністю ступали дорогою, що вела їх додому, а його почуття жваво й зацікавлено вбирали ті свіжі враження, якими зачудовує, розростаючись, будь-яке місто, коли ти вже давно його не бачив. У певному місці, яке ноги Ульріха пригадали раніше, ніж він сам, вони разом з ним звернули з головної вулиці, й невдовзі він опинився у вузькому провулку, утвореному лише двома парковими мурами. Навскоси перед Ульріхом стояв невисокий двоповерховий будинок з мезоніном, збоку від нього — стара конюшня, і, все ще притискаючись до паркового муру, виднілася невеличка хатина, де жили слуга з дружиною; хатина мала такий вигляд, немовби геть старий господар будинку, попри всю свою довіру до цих двох, відсунув їх від себе якомога далі, але й від світу все ж відгородив своїми мурами. Ульріх у задумі ступив до замкненого входу в парк і постукав великим залізним кільцем, яке висіло там замість дзвоника на низенькій, почорнілій від старости хвіртці; але цієї миті надбіг слуга й виправив його помилку. Вони мали повернутись, обійшовши мур, до головного входу, де спинилася бричка, й аж коли Ульріх побачив перед собою щільно замкнені двері будинку, йому спало на думку, що сестра не зустріла його на вокзалі. Слуга повідомив йому, що в ласкавої пані мігрень і після сніданку вона пішла до своєї кімнати, звелівши збудити її, коли приїде пан доктор.

— І часто в моєї сестри буває мігрень? — поцікавився далі Ульріх і відразу пошкодував, що поставив таке недотепне запитання, бо воно виказало його відчуженість цьому старому чоловікові, в батьківському домі своїй людині, й торкалося сімейних взаємин, про які краще мовчати.

— Молода пані звеліла подати чай за півгодини, — відповів добре вишколений старий із шанобливо-непроникним обличчям слуги, яке обачливо запевняло: він не розуміє нічого, що не входить до його обов’язків.

Ульріх мимоволі звів очі вгору на вікна, припускаючи, що там, можливо, стоїть Аґата й спостерігає за його приїздом. «Цікаво, чи приємна вона людина?» — спитав він себе й невдоволено констатував, що коли вона йому не сподобається, то перебування тут буде досить обтяжливе. Щоправда, те, що вона не зустріла його з потяга й не вийшла до дверей, викликало в нього деяку довіру й свідчило про певну однаковість у ставленні одне до одного, бо, якщо казати відверто, квапитися йому назустріч було б так само безглуздо, як коли б він, щойно переступивши поріг, кинувся до батькового смертного одра. Тож він звелів переказати, що буде готовий за півгодини, і трохи дав собі лад. Йому приготували кімнату нагорі, в мезоніні; це була колишня його дитяча кімната, вона нагадувала мансарду, але тепер її обстановку по-чудернацькому доповнювали сякі-такі меблі, наспіх зібрані вочевидь задля зручности дорослих. «Мабуть, поки мрець іще в будинку, розміститися по-іншому не вийде», — подумав Ульріх, влаштовуючись серед руїн свого дитинства — хоч і не без труднощів, та все ж із досить приємним відчуттям, що підіймалося, мов туман із цього грунту. Ульріх почав перевдягатись, і йому спало на думку взяти схожий на піжаму домашній костюм, який трапився на очі, коли він розпаковував речі. «Могла б вийти вже бодай у самому будинку й привітатися!» — промайнуло в нього, і в цьому його недбалому виборі костюма було трохи осуду, хоча відчуття, що для такої поведінки сестра має, либонь, якусь причину, яка йому сподобається, — відчуття це не минало, надаючи його перевдяганню трохи тієї шанобливости, яка полягає в невимушеному вияві довіри.