Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

— Я дуже хотіла, щоб ти приїхав раніше, — провадила далі Агата, — але тато не погоджувався. Він сам розпорядився про все, що стосувалося його смерти. Гадаю, йому було б нестерпно помирати в тебе на очах. Я живу тут уже два тижні. Це було жахливо.

— Чи любив він бодай тебе? — спитав Ульріх.

— Усі розпорядження, які він хотів зробити, він зробив своєму старому слузі й після того вже справляв враження людини, якій нема до чого докласти рук і нема задля чого жити. Та мало не що чверть години підводив голову й дивився, чи я в кімнаті. Так було в перші дні. У наступні — що півгодини, згодом — щогодини, а того останнього жахливого дня це сталося взагалі тільки два-три рази. І за всі ці дні він не промовив до мене жодного слова, хіба лиш коли я сама про що-небудь у нього питала.

Поки Аґата про це розповідала, Ульріх міркував: «По суті, жінка вона тверда. Ще в дитинстві вміла мовчки виявляти надзвичайну впертість. Але ж на вигляд вона начебто поступлива?» І раптом він згадав про лавину. Якось він ледве не загинув у лісі, зруйнованому лавиною. То була лише м’яка хмара снігової пороші, але під дією якоїсь нестримної сили та хмара зробилася твердою, як кам’яна лавина.

— Це ти вдарила мені телеграму? — спитав він.

— Ні, старий Франц, звичайно! Батько тоді про все вже розпорядився. Й доглядати за собою мені теж не дозволяв. Він ніколи мене, певна річ, не любив, і я не знаю, навіщо він мене викликав. Я погано почувалась і намагалася якомога частіше замикатись у себе в кімнаті. І однієї з таких годин він помер.

— Мабуть, він хотів тобі цим довести, що ти зробила помилку. Ходімо! — гірко зітхнув Ульріх і потяг її до дверей. — А може, він хотів, щоб ти погладила його по голові? Чи щоб стала навколішки в нього біля одра? Уже хоч би тому, що він часто читав, нібито так прощаються з батьком. А попросити тебе про це йому забракло духу?!

— Можливо, — мовила Аґата.

Вони спинилися й ще раз подивились на нього.

— Усе це, по суті, жахливо! — сказала Аґата.

— Так, — відповів Ульріх. — І як мало про це знаєш! Коли вони вже виходили з кімнати, Аґата стала ще раз і промовила до Ульріха:

— Я набиваюся до тебе з речами, до яких тобі, звісно, немає ніякого діла; але саме під час батькової хвороби я поклала собі ні за яких обставин не повертатися до свого чоловіка!

Її наполегливість викликала в брата мимовільну усмішку, бо поміж очима в Агати згори вниз залягла прямовисна зморщечка, й розмовляла сестра запально; схоже, вона потерпала, що він не стане на її бік, і нагадувала кішку, яка з великого страху відважно нападає перша.

— А сам він згоден? — спитав Ульріх.

— Він іще нічого не знає, — сказала Агата. — Але він не погодиться!

Брат запитливо глянув сестрі в очі. Але вона різко похитала головою й відповіла:

— Ні-ні, не те, що ти думаєш. Ніхто третій між нами не став!

На цьому їхня розмова поки що завершилася. Агата вибачилася перед Ульріхом, — адже він стомлений і голодний, а вона про це, мовляв, і забула, — повела його до кімнати, де на них уже чекав чай, і, помітивши, що на столі чогось бракує, вийшла, щоб принести самій. Зоставшись сам, Ульріх скористався цією нагодою і, щоб краще зрозуміти Агату, спробував, як міг, уявити собі її чоловіка. Той був середній на зріст, тримався дуже рівно, грубо скроєні штани не приховували його повних ніг, над ледь товстуватими губами — торчкуваті вуса; він полюбляв краватки з лапастими візерунками — це, певно, мало означати, що він педагог не звичайний, а дуже прогресивний. Ульріх відчув, як у ньому знову прокидається колишня його недовіра до сестриного вибору, але про те, що Ґотліб Гагауер приховує якісь потаємні вади, годі було й подумати, пам’ятаючи, яким чистим сяйвом світилися його очі й чоло. «Адже це — просто освічений, вільний від упереджень, діяльний і порядний чоловік, який на своїй ниві сприяє людському поступу, не втручаючись у далекі йому справи», — констатував Ульріх, пригадавши й Гагауерову писанину, і поринув у невеселі роздуми.

Таких людей можна розпізнати вже змалечку, коли вони ще ходять до школи. Вони навчаються не стільки сумлінно — як це називають, плутаючи наслідок із причиною, — скільки старанно й практично. Будь-яке завдання вони готують заздалегідь, як ото звечора треба приготувати на другий день одяг, усе аж до останнього гудзика, якщо хочеш швидко й без затримки зібратися вранці; нема жодної послідовности думок, якої вони не могли б такими п’ятьма чи десятьма наготованими гудзиками закріпити у власній пам’яті, й тут уже нічого не скажеш: пам’ять ця потім має непоганий вигляд і витримує всі випробування. Так ці люди стають зразковими учнями, не викликаючи в товаришів неприязні й осуду, а люди, котрі, як і Ульріх, за своєю вдачею схильні то до невеликої надмірности, то до такої самої трохи недостатньої старанности, — люди ці, навіть коли вони багато обдарованіші, відстають від них так само потихеньку й непомітно, як, бува, підкрадається доля. Він помітив, що потай, по суті, побоюється цієї породи «взірцевих» людей, бо точність їхнього мислення робила в людських очах його власне захоплення точністю трохи сумнівним. «Такі не мають ані крапельки душі, — розмірковував він, — але люди вони добродушні; після шістнадцятьох років, коли в молоді прокидається жвавий інтерес до духовних питань, вони ніби трохи відстають від решти перевесників і ще не здатні до пуття зрозуміти нові думки й почуття, проте тоді орудують десятьма своїми ґудзиками, й настає день, коли вони можуть документально засвідчити, що завжди все розуміли («щоправда, без усіляких непотрібних крайнощів»), а тим часом саме вони зрештою і втілюють у життя нові ідеї, коли для інших людей ці ідеї вже давно стали відгомоном юности чи самотнім максималізмом!» Тож коли сестра знов увійшла до кімнати, Ульріх, хоч усе ще й не розумів, що там у неї, власне, сталося, уже відчував: війна проти її чоловіка, можливо, навіть несправедлива, навряд чи буде чимось аж надто таким гідним, щоб зробити йому велику втіху.