Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Ульріх одяг простору, в чорно-сіру кратку м’якововну піжаму, що дуже нагадувала костюм П’єро й щільно облягала лише зап’ястки, щиколотки на ногах і талію; він любив цю піжаму за її зручність, яку після тривалої поїздки й безсонної ночі тепер з приємністю відчував, спускаючись сходами. Та коли він ступив до кімнати, де на нього вже чекала сестра, власне вбрання його глибоко вразило, бо із загадкової волі випадку опинився перед гінким, білявим П’єро в костюмі у сірі й іржаво-бурі смужки та кратки ніжних відтінків, — П’єро, який, на перший погляд, був дуже схожий на нього самого.

— А я й не знала, що ми з тобою близнюки! — сказала Аґата, і її обличчя весело просіяло.

2. Довіра

Вітаючись, вони не поцілувались, а просто доброзичливо стали одне перед одним, потім кожне відступило трохи назад, і Ульріх роздивився сестру краще. Зростом вони пасували одне одному. Коси в Аґати були світліші, ніж чуб у нього, але її суха й духмяна шкіра нагадувала його шкіру — єдине, що йому подобалось у власному тілі. Груди її не розпливались, а були налиті й пружні, і руки й ноги в сестри, здавалося, мали ту видовжено-вузеньку веретеноподібну форму, яка поєднує в собі природну працездатність з красою.

— Сподіваюся, твоя міґрень минула, принаймні слідів її вже не видно, — сказав Ульріх.

— Ніякої міґрені в мене не було, я звеліла сказати тобі так, просто щоб уникнути зайвих пояснень, — відповіла Аґата. — Бо нелегко було б повідомити тобі через слугу річ куди складнішу: на мене найшли лінощі. Я спала. Я звикла лягати тут спати, тільки-но випаде вільна хвилина. Я взагалі ледача — мабуть, від розпачу. Та коли почули, що ти приїдеш, сказала собі: «Сподіваюся, тепер я вже востаннє така, мов сонна муха», — і мене знову схилило на сон — оздоровчий, так би мовити. А слузі я, гарненько поміркувавши, назвала все це міґренню.

— А зі спортом ти не дружиш зовсім? — поцікавився Ульріх.

— Трохи граю в теніс. А загалом я спорт ненавиджу. Поки вона розповідала, він ще раз роздивився її обличчя.

Воно видалося йому не дуже схожим на його власне; та, мабуть, він помилявся, можливо, воно було схоже на його обличчя, як пастель на ґравюру на дереві, тож різниця в матеріалах приховувала від ока збіги в лініях і площинах. Це обличчя чимось викликало в нього тривогу. За хвилю Ульріх збагнув: просто він не може сказати, що воно виражає. В її обличчі бракувало того, що зазвичай дає змогу судити про людину. Це було обличчя, сповнене змісту, але воно не мало нічого підкреслено-виразистого, нічого такого, з чого загалом складаються характерні риси.

— Як вийшло, що ти вдяглася так само, як я? — спитав Ульріх.

— Я про це навіть не замислювалась, — відповіла Аґата. — Я подумала, це буде так мило.

— Це дуже мило! — засміявся Ульріх, — Таку витівку з людьми може утнути лише випадок! Та й батькова смерть і тебе, бачу, не дуже приголомшила?

Агата неквапно звелася навшпиньки й так само повільно опустилася.

— Чи твій чоловік теж уже тут? — поцікавився брат, аби лишень не мовчати.

— Професор Гагауер приїде аж перед похороном. — Здавалося, вона була рада нагоді промовити це прізвище так офіційно й відтрутити його від себе, як щось чуже.

Ульріх не знав, що на це відповісти.

— Атож, я про це чув, — нарешті сказав він.

Вони знову звели одне на одного погляди, а тоді рушили, як і годиться в таких випадках, до невеликої кімнати, де лежав покійний.

Уже цілий день ця кімната стояла затемнена; вона була насичена всім чорним. Пахло квітами й запаленими свічками. Обидва П’єро стояли перед мерцем випроставшись, немовби стежачи за ним.

— Я до Гагауера вже не вернуся! — промовила Аґата, щоб поставити крапку в цій розмові.

Складалося майже таке враження, ніби ці слова мав почути й покійник. Він лежав на своїх марах так, як про це й розпорядився: у фраку, під покривалом, яке сягало до середини грудей і з під якого виглядала накрохмалена сорочка; руки згорнені, без розп’яття, при орденах. Невеличкі, різко окреслені надбрівні дуги, запалі щоки й губи. Його тіло було немовби зашите в жахливу, безоку мертвецьку шкіру, яка ще й не перестала бути частиною людини, й уже їй чужа. Дорожній мішок життя. Мимоволі Ульріх відчув, як йому щось підірвало той корінь буття, де нема ні почувань, ні думок; але відчув тільки це, більш нічого. Якби йому довелося виразити це словами, він спромігся б сказати лише, що настав край обтяжливим взаєминам без любови. Як ото поганий шлюб псує людей, котрі не годні від нього звільнитися, так само псують людей і будь-які їхні розраховані на вічність, обтяжливі взаємини, коли під їхнім гнітом сходить нанівець тлінне буття.