Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

— Уяви собі, що владу над світом захопила ватага розбійників, за душею в яких — нічого, крім ницих принципів та грубих інстинктів! Навіть на цьому дикому ґрунті по якімсь часі постали б творіння духу! А ще по якімсь часі дух, коли він удосконалився б, уже став би перешкодою на власному шляху! Урожай зростає, а його якість падає, так ніби плоди, коли ними облиті всі гілки, набувають присмаку тіні!

Він не спитав чому. Він просто вибрав це порівняння, щоб сказати: більша частина того, що називається культурою, перебуває, на його думку, поміж настроями ватаги розбійників і бездіяльною зрілістю; а коли так, то це було все ж таки виправдання всій розмові, на яку він збився, хоч початок їй поклав якийсь перший ніжний відтінок.

48. Погляди на значуще й початок розмови про це

Якщо хто-небудь заводить мову про двоєдушність і безладність людської натури, то сам він, слід гадати, вважає себе здатним уявити собі цю натуру ліпшою.

Людина набожна може так вважати, а Ульр. набожний не був. Навпаки, щодо віри він мав підозру в тому, що вона схильна до нерозважливости, і незалежно від того, що було в основі такої духовної поведінки — яка-небудь несподівана земна думка чи неземна ідея, сама ця поведінка, вже як спосіб душевного розвитку, нагадувала йому марні потуги курки злетіти. Виняток становила тут лише Агата; він казав, що заздрить її вмінню вірити палко й необачливо, і суто жіночний брак у неї розважливої стриманости іноді відчував майже так само фізично, як одну з-поміж решти статевих відмінностей, знати про які — щаслива омана. Він прощав їй непередбачуваність навіть тоді, коли ця її властивість здавалася йому, по суті, непрощенною, зокрема у взаєминах з отим смішним професором Лінднером, щодо яких сестра багато чого від нього, Ульріха, приховувала. Він відчував поруч із собою потайливе тепло її тіла і пригадував одне палке зауваження, зміст якого полягав у тому, що сама собою людина не буває вродлива чи потворна, добра чи лиха, видатна чи смертельно нудна, ні, її значення завжди залежить від того, що вона викликає — довіру чи сумнів. Це було твердження зухвале й вельми великодушне, але воднораз і ненадійне через свою неточність, яка допускала всілякі суперечливі висновки; і глибоко зачаєне запитання, чи не стосується те зауваження, зрештою, отого цапа легковір’я, отого чоловіка Лінд,, про якого У. майже нічого не знав, — це запитання хвилею ревнощів скаламутило підземний потік його думок. Та коли У. замислився про це, він не міг пригадати, хто взагалі зробив те зауваження — Аґата чи, може, навіть він сам, і перше здалося йому таким самим можливим, як і друге. І тоді в ньому через цю плутанину в душевних і фізичних відмінностях ніжною піною розтеклася хвиля ревнощів, і він ладен був нарешті сказати, чому, власне, упереджено ставиться до будь-якої готовности вірити. Вірити чому-небудь і вірити в що-небудь — це душевні стани, які, черпаючи силу в якомусь іншому стані, використовують чи навіть марнують її задля себе самих; але той інший стан був не лише, як це напрошувалося насамперед, усталеним станом знання, він, навпаки, міг бути також ще меншою мірою матеріальним станом, ніж сама віра. І що все, що хвилює його і сестру, скоріше саме так і є — ця обставина спонукала Ульріха висловитись; але думки його були ще далекі від того, щоб на це зважитись, і тому він не висловився, а натомість вирішив за краще змінити тему.

Адже й ґеніальна людина має в душі, либонь, таку собі мірку, яка могла б дати їй право вважати, що все на світі просто незбагненним чином рухається так само назад, як і вперед. Але хто ґеніальний? Замислюватися над цим Ульріх спершу не мав ані найменшого бажання; але запитання це не відпускало його, і він не знав чому.

— Ґеніальність як вид треба відрізняти від ґеніальности як найвищого ступеня людської особистости, — почав він, ще не знаходячи потрібних слів. — Колись я іноді гадав, що є взагалі лише дві основні людські породи, які погано змішуються, — порода ґеніїв і порода дурнів. Але люди з породи ґеніїв, або ґеніальні, — це ще, мабуть, не ґенії. Ґеній, який викликає захват, по-справжньому постає лише на біржі марнолюбств; у його блиску довкола сяють дзеркала глупоти; він завжди пов’язаний з чимось таким, що надає йому ще й ваги, як її надають гроші чи нагороди. Тож нехай там які великі в нього заслуги, його зовнішній вигляд — то, власне, опудало ґеніальности.

Аґаті цікаво було почути про інше, й вона перебила його: