Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Ульріх покрутив у руках папірець, сховав його до кишень, потім видобув знов.

— Але первісна причина й передісторія проглядають і в попередні часи, — додав він. — Уже Кант засуджує модний тон «ґенієподібної свободи мислення» й роздратовано висловлюється про «чоловіків-ґеніїв» і «ґеніїв-бовдурів». Роздратування в нього викликає чималий відтинок німецької духовної історії. Бо й до нього, й не меншою мірою, що показово, після нього в Німеччині то захоплено, то з осудом вели мову про «натиск ґеніальности», «лихоманку ґеніальности», «бурю ґеніальности», «стрибки ґеніальности», «заклики ґеніальности», «волання ґеніальности», і навіть у філософії — а надто тоді, коли вона гадала, що незалежну істину можна висмоктати з пальця, — нігті виявлялися не завжди чистенькі.

— А як той Кант визначає, що таке ґеній? — спитала Аґата; з цим знаменитим ім’ям у неї була пов’язана лише одна згадка: колись вона чула, що Кант перевершив усе.

— У суті ґенія він вирізняв творчу основу й своєрідність, «своєрідний дух». Завдяки цьому Кант має величезний вплив і донині, — відповів У. — Згодом Ґьоте, мабуть, спирався на нього, навіть коли описував «осяяність ґенієм» словами: «Такими бувають багато речей, і навіть вельми далекі одна від одної з легкістю визнають одна в одній — і то без самолюбства й самовдоволення — цю властивість». Але таке тлумачення дуже розраховане на роботу розуму й веде до того трохи гімнастичного уявлення про «ґеніальне», жертвою якого ми стали. Аґата засміялася й скептично спитала:

— Виходить, тепер ти знаєш, що таке «ґеній», «ґеніальний» і «осяяний ґенієм»?

У відповідь на цю іронію У. стенув плечима й промовив:

— Принаймні ми з’ясували, що німці, коли вже не видно ознак суворого кантівського «своєрідного духу», за ґеніальну сприймають і зухвалу, екстраваґантну поведінку.

49. Розмови про кохання

Людина, а по суті, тварина, наділена мовою, — це єдина тварина, яка й для продовження роду потребує розмов. І розмовляє вона не лише через те, що розмовляє й без цього; ні, схоже, її велелюбність пов’язана з її балакучістю в самій своїй суті й то так загадково-глибоко, що це мало не нагадує давніх мудреців, за чиєю філософією Бог, люди й речі постали з «логосу», під яким ті мудреці поперемінно розуміли то святого духа, то розум, то мову. Та навіть психоаналіз і соціологія своїми дослідженнями не додали тут нічого суттєвого, хоч обидві ці новітні науки своєю здатністю втручатися в усі людські справи вже можуть позмагатися з католицизмом. Виходить, треба самому взяти собі до тями, що в коханні розмови грають чи не важливішу роль, ніж будь-що інше. Кохання — найбалакучіше з-поміж усіх почуттів, і велика його частина — це сама балакучість. Якщо людина молода, то ці розмови про все на світі — ознака такого явища, як зростання; якщо людина вже у зрілому віці, то вони — її павиний хвіст, і він, навіть якщо від пір’їн у ньому лишилося саме цурпалля, розпускається тим спритніше, чим пізніше це робить. Причина цього полягає, мабуть, у пробудженні споглядального мислення завдяки коханню і в тривалому зв’язку такого мислення з цим почуттям; але поки що питання це потребує, звісно, додаткового вивчення, бо хоча словом «споглядання» послуговуються майже так само часто, як і словом «кохання», зрозумілішим воно, однак, не стає.

А втім, це ще не дає підстав називати чи не називати коханням те, що пов’язувало Аґату й Ульріха, хоч вони просто не могли одне з одним набалакатись. Та й те, що обоє казали, завжди оберталося — хоч так, а хоч інак — навколо кохання, що правда, то правда. Одначе з коханням завжди виходить так само, як і з рештою почуттів: його полум’я перекидається тим більшою мірою на слова, чим більша відстань наразі відділяє слова від дій; і те, що після перших глибоких і туманних душевних бентег спонукало брата із сестрою поринати в розмови й іноді здавалося їм якимись чарами, була насамперед їхня непевність у тому, як діяти далі. Але пов’язаний з цим острах перед власними почуттями й нетерпляча цікавість проникнути за їхні лаштунки інколи робили їхні розмови на словах поверховішими, ніж вони були в глибині.

50. Труднощі там, де їх не шукають

Як стоїть справа з не менш знаменитим, ніж улюбленим і поширеним прикладом кохання між двома так званими особами різної статі? Це — особливий випадок заповіді «люби ближнього свого, не знаючи, який він» і випроба зв’язків між коханням і дійсністю.