Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Ульріх кивнув головою:

— Тут діє правило: «Якби… то…» Якби людська історія взагалі мала завдання і воно полягало саме в цьому, то вона не могла б бути краща, ніж є, і досягала б мети вже тим дивним чином, що ніякої мети не мала б!

Аґата засміялася:

— І тому ти заявляєш, нібито низька стеля, під якою живуть люди, має виконувати «небезкорисне» завдання?

— Завдання вкрай необхідне — сприяти пересічному рівню! — підтвердив Ульріх. — З цією метою стеля дбає про те, щоб ніяке почуття й ніяка воля ніколи не виростали до неба!

— Краще нехай би вже було навпаки! — сказала Аґата. — Тоді вуха мої не стомилися б слухати доти, доки я не почула б усього!

Така розмова, як ця — про ґенія, посередність і ймовірність, — Аґаті здавалася змарнованим часом, тому що давала роботу лише розуму й не зачіпала душі. Не зовсім так сприймав це Ульріх, хоч і був щиро невдоволений тим, що сказав. У всьому цьому не було нічого певного, крім одного: коли що-небудь — гра випадку, то результат демонструє такий самий розподіл виграшних і програшних білетів, як і саме життя. Але з того, що друга частина такого умовного речення правдива, зовсім не випливає, що правдива й перша! Зворотне відношення, щоб бути вірогідним, потребувало порівняння точнішого, яке лише й давало б змогу перенести поняття ймовірности на історичні й духовні події і протиставити один одному два такі різні кругогляди. А бажання робити це тепер Ульріх не мав; та що виразніше він усвідомлював свій недогляд, то глибше переконувавсь у тому, якого важливого завдання торкнувся. Не тільки чимраз більший вплив духовно розбещених мас, внаслідок якого людство стає дедалі пересічнішим, надає ваги будь-якому питанню про структуру пересічного, але й з інших причин, зокрема й загального та духовного походження, основне питання — в чому ж суть імовірного — все більше, здається, прагне посісти місце питання про суть істини, хоча спочатку це питання було лише підручним засобом для розв’язання окремих завдань.

Усе це можна було передати й словами, що «ймовірна людина» і «ймовірне життя» помалу вже посідають місце «істинної» людини й «істинного» життя, які нібито виявилися всього-на-всього вигадкою й симуляцією; саме на щось таке Ульріх уже й натякнув був, сказавши, що це питання — не що інше, як наслідок безтурботного розвитку. Сенс усіх таких зауважень вочевидь іще не цілком розумів і він сам, але саме ця вада наділяла їх властивістю осявати, наче сполохами блискавиці, широкі простори, і він знав таку безліч прикладів сучасного життя й сучасного мислення, до яких вони пасували, що відчував пекучу потребу обернути їхнє поняття, основане на емоціях, на яке-небудь чіткіше. Тож не відпала й необхідність продовжити розмову, і він поклав усе ж таки неодмінно повернутися до неї, щойно трапиться зручніша нагода.

Він не стримався й від подиву аж усміхнувсь, усвідомивши, що цей намір уже спонукає його, хоч сам він того й не бажає, розповісти Аґаті про що-небудь давнє, таке, про що він колись, у хвилини тривог і сумнівів, казав: «У світі не стається нічого нового». Це був світ неспокою, позбавлений сенсу, світ, що тече собі, мов струмок, крізь пісок, не порослий зеленню; тепер Ульріх назвав його «світом імовірної людини». Зі свіжою цікавістю спостерігав він за людськими потоками, берегами яких вони з Аґатою простували і які своїми пристрастями, звичками й чужими радощами відвертали їхню увагу від них самих. Це був світ отих пристрастей і радощів, а не світ іще ілюзорних можливостей! Тому це був і світ перешкод, який ставить у рамки навіть найнестримніші почуття, — світ середнього життєвого стану. Уперше не просто емоційно, а так, немовби очікуєш чого-небудь насправді, він подумав про те, що різницю, яка не дає світському почуттю в одному випадку вгамуватися й надовго реалізуватись, а в іншому — по-світському розвиватися, посуватись уперед, — цю різницю можна пояснити, мабуть, двома докорінно відмінними станами або видами цього почуття.

Урвавши свої роздуми, Ульріх кинув:

— Поглянь!

І свідомість в обох осягла те, що постало їхньому зору. Це сталося тоді, коли вони саме перетинали один відомий і, якщо можна так сказати, всіма шанований майдан. Тут стояла будівля Нового університету — таке собі наслідування барокового стилю, перевантажене дрібними деталями; неподалік виднілася дорога «неоґотична» церква з двома вежами, яка нагадувала вдалий карнавальний жарт, а задній план утворювала, поряд із двома невиразними університетськими закладами й банківським палацом, велика, похмуро-вбога споруда суду і в’язниці, вік якої налічував кілька десятків років. Цю картину перетинав масивний і швидкий екіпаж, і досить було одного погляду, щоб охопити й усю солідність того, що вже відбулося, й ознаки подальшого процвітання, а заразом і неабияк зачудуватися людською діяльністю та зіпсувати собі настрій ледве відчутним осадом малозначущости всього цього. І Ульріх, не змінюючи, по суті, теми розмови, повів далі: