Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Що «ого»?

Про всяк випадок я озирнулася. Можливо, його так збен­тежило те, що за мною?.. Ні, все як завжди, все, до чого він звик чи принаймні мав би звикнути, — я так цього хотіла.

— Що з тобою? — Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в две­рях. — Тебе хтось побив? — ніжно. — Хтось тебе образив? — холодно, діловито.

— Ні, коханий… — Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.

Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обі­йми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насоло­джуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…

Павло здогадується першим.

— Ти на себе в дзеркало дивилась?

— Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… — Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. — Загубив?

— Ні. Не загубив… Не хотів будити.

— А-а-а…

А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в остан­ню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанцію­ватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.

Тим часом він обернув мене до великого — на повен зріст — люстра . Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіо­летового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).

Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність — це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захис­тити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.

Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розпо­відаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продо­вжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про які марила-снила. Спрацювало. Навіть не всміхнувся. Перейнявся. Вжився в роль героя.

А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?

— Може…

— Ніяких може — їдемо! — я, тоном, який не підлягає апеляції.

— Тоді потрібно в когось запитати, що робити… — Не­впевнено.

— О п’ятій ранку?

Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.

— Кохана, зробиш кави?

— Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?

— О сьомій.

Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.

— Троксивазинова мазь. Запиши.

— Про що ти?

— Мазь від синців. За день-два перейде, якщо вчасно за­стосувати. Ти ж не хочеш на пляжі привертати до себе зайву увагу?

— А просто увагу можна?

Павлові подобалося, коли чоловіки озиралися за мною, коли, іноді незважаючи на його присутність, обдаровували знаками уваги. Та й мене це тішило, ніде правди діти. Але якби мене хто запитав, то я б зізналася, що проміняю, не роздуму­ючи, погляди всіх чоловіків світу на увагу того одного-єдино­го, що поруч. Але не в той час, поки сепарація, поки триває з’ясування стосунків із дружиною й зі своїм еґо.

Яким чином я опинилася поруч із Павлом, досі не могла второпати. Усі чи майже всі мої однокласники давно вже одру­жені або заміжні, а я так і не можу знайти свого. Зустрічалася то з одним, то з другим… А коли нарешті вирішила — він, то виявилося, що в нього двоє дітей і дружина.

Як я про це не знала? Сліпа була. Таких речей неможливо не бачити, не розуміти, не відчувати. Тільки не для жінки. Я саме закінчувала інститут, а Остап був директором із ви­робництва на одній фірмі, що спеціалізувалася на виготовлен­ні металопластикових вікон. Мав солідну машину, винаймав гарне трикімнатне помешкання неподалік від центру і щиро всміхався.

Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, напов­нені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарун­ками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розу­мівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамер них. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчитель­ко, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» — часто повторював він.

Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з ту­гими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.