Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Сьогодні середа, середина робочого тижня, плідний день, а мені не хочеться нікуди йти. Ще є кілька справ перед від’їздом: зняти трохи грошей із банкомату (про всяк випадок, а раптом залишуся сама), зробити пару дзвінків, забігти в офіс і передати ескізи останнього замовлення. Нащо вони шефу, адже однаково ніхто не втілить їх у життя, у матеріал так, як я задумала?.. Ну, керівник є керівник. Мушу слухатися вказі­вок, хоч би якими абсурдними вони були. Такі речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.

Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.

— Ти з нами їдеш? — телефонує шкільна подруга.

— Куди? — мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.

— Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь — «так». У тебе все гаразд?

— Так. Усе добре.

— Їдемо у Свірж — святкуємо мій день народження.

— О-о-о, — протягнула я, бо геть-чисто забула про це. — Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, — не кліпнув­ши оком, брешу я в трубку.

Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.

— Як знаєш. Якщо надумаєш — телефонуй. Завжди раді тебе бачити, — поспішає закінчити розмову Ірка.

Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», — кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини 1 і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?.. Це не перша розмова, яка закінчується по­рожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?..

«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», — почую я наступно­го тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «жит­тя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.

Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми осо­бливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрів­шись…

— Ти як? — він, усміхаючись.

1 Уроди ни ( діал .) — день народження.

Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обій­ми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму разом із ним.

— Я згодна. — Навіть не робила спроби боронитися.

Навіщо себе обманювати?.. У мене вистачало сили й розуму визнати себе цілковитою дурепою. Тоді я переживала страшну депресію, викликану невдалим коханням. Та ні, кохання не буває вдалим чи невдалим — бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…

Мені раптом кортить, аби та дівчина, наче з фільму, по­вернулася й сіла за мій столик. Упевнена, ми б із нею потова­ришували.

Це вдруге я бачу жінку, краса якої мене справді схвилюва­ла. Вона залишила по собі приємний присмак у вигляді шлей­фу дорогих парфумів.

Уперше я побачила таку, тільки трохи старшу (а може, то я була молодшою), у нас на вулиці. Пам’ятаю, ми втрьох — я, мати і батько — чекали біля під’їзду на материну подругу, яка, як завжди, барилася. Ми мешкали в сусідніх квартирах. На­зустріч ішла жінка. Мабуть, вона тоді була віку моїх батьків. Висока, тендітна, з неабияким смаком вбрана. Довга джинсо­ва спідниця з відвертою розпіркою спереду, світлої шкіри м’який широкий пасок із великою пряжкою, біла, гаптована білими нитками блузка, через плече перекинута велика шкі­ряна торба і шовкова шаль глибокого зеленого, як морське дно перед штормом, кольору, що розвівалася, змішуючись із її розпущеним світлим, як ніжна скоринка білого хліба, волоссям… Делікатна засмага магнітила погляди. Притягнула і мій. Я, не зумівши його втримати при собі, відпустила, і він летів поряд із цією дивовижною жінкою, якої досі в нашому районі не бачила.

— К-у-р-в-а, — зневажливо, смакуючи кожну літеру, ви­котила те слово з уст моя мати, від чого воно стало ще круглі­шим і переконливішим.