Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Я його ненавиджу. Адже встигаю зловити, пережити те саме відчуття, що й він. Я давно зауважила, що в нас із ним схожі імпульси.

— Мені також ця робота одразу впала в око, — резюмую коротко.

— Справді? — дивується наче щиро.

Не звик, що я так швидко з ним погоджуюся.

— Так. Це виняткова графіка. Купиш? — раптово, сама від себе не очікуючи такого зухвальства.

— Звичайно! — миттєво, наче переймався тим, аби не передумала.

Отакої! Що це з ним? Іноді, аби Павло щось мені купив, доводилося довго і нудно теревенити. Переконувати, як та чи інша річ мені вкрай потрібна, ба навіть життєво необхідна. Часом вдаватися й до розмаїтих жіночих хитрощів… Можли­во, хтось і має ілюзії щодо купівельної спроможності багатих чоловіків, тільки не я. Давно переконалася, що всі вони як один — скнари. Це не жарт і не нарікання, це факт. Тішило лише те, що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі заба­ганки.

— Справді? — розчулююсь я.

— А чому б і ні? — задоволено.

Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, не­сподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепа­рації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.

— Дякую… — тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годин­ника, я втратила будь-який інтерес до картини.

— Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… — старається перевести роз­мову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.

— Уявляю… — приймаю правила його гри.

Я, саме я це роблю першою. Він — ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залиши­лися б у минулому…

— А хочеш іще якусь роботу. Живопис?

Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозува­ти. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.

— Ось ця червона робота навпроти дверей! — без пере­диху.

— З дівчинкою на ровері 1?

— Так.

— Мені вона не дуже подобається.

Невже капітулює?..

— Зате вона подобається мені, — я не відступаю.

— Добре.

Отак просто?

Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фести­валю.

— Гарна? — запитую, не дивлячись на Павла.

— Так… — Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.

1 Ровер ( діал .) — велосипед.

Його погляд зачепився за незнайомку так само несподівано, як і мій. Тепер ми однаково зухвало і відверто розглядаємо молоду жінку, не відводячи очей. Вона, напевне, це відчула й озирнулася. Всміхнулася. Ми по черзі, мов загіпнотизовані, всміхнулися до неї. Вона взяла біля стійки каву і залишила залу, де для неї не було місця.

Хоч як це дивно, дівчина нас об’єднала. Він узяв мене за руку. Я не опиралася. Нахилився устами до моїх скронь і об­палив, обеззброїв сумішшю гарячого подиху і таким рідним, бажаним, збудливим запахом свого одеколону.

— Мені час іти. Завтра зранку заїду за тобою. Зумієш спа­кувати валізу сама?

— Так.

Наче я до тебе ніколи не подорожувала.

— Доберешся додому сама чи викликати таксі?

— Дякую, доберусь.

Добре знав, що до мого помешкання не більше двадцяти хвилин неквапної ходи.

— Я розрахувався за каву, роботи зараз зарезервую. За­береш, як повернемося з відпочинку. Бувай. Вище хвіст!

Забереш? Чому забереш, а не заберемо?.. Тут таки й справ­ді щось не так.

— І тобі гарного дня.

Це все, на що мене стало в цю мить. Іноді розмови прохо­дили у ввічливо-діловому тоні, і саме тоді зрозуміла — я не маю на нього впливу.

— Ти ще не йдеш? — радше чемно, ніж турботливо.

— Ні, я ще посиджу.

Він усміхнувся і пішов, не озираючись. Я проводжала по­глядом аж до дверей високу постать і з подивом відчувала, якими сильними, бурхливими емоціями супроводжується в мені його присутність.