Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Доходжу висновку, що архітектор, який розробив вертикальне планування, — патологічний женоненависник. Та це згодом, а за­раз, продовжуючи гойдатися, раптом відчула, що якийсь чолов’яга (ні, неправда, не якийсь, а саме той, котрий роками неподалік від монумента продає засоби проти щурів, молі, тарганів) ззаду хапає мене за цицьки. І хоч пошкодженим, збовтаним мозком розумію, що він не залицяється, а намагається мене підняти, — пручаюся. Якби могла, то ще і вкусила б його, але не можу, бо нічого не бачу. У ту мить я, наче вовчиця, загнана в глухий кут, наїжачилася і по­кусала б увесь світ, кожного, хто простягнув би до мене руку. Не знаю, чи я гарчала, бо мову відняло: скаламучений мозок про­дукував слова, фрази, уривки думок, якісь цитати, а рот відмов­лявся цей потік свідомості оприлюднити.

— Де мій тттееллллеефон? — перше, що вичавила із себе і розридалася.

Від безсилля. Як же то: я, в якої язик завжди підвішений, яку ще нікому не вдалося переговорити, — і не можу нічого сказати?! Не можу ні пожалітися на ті кляті кола, які гойдають і гойдають мою свідомість, аж здається — зараз виблюю; не можу вилаяти архітектора-женоненависника, бездарних чи­новників, неуважну до людей країну, несправедливий світ; зрештою, не можу просто пожалітися, бо мені від удару в скро­ню відібрало мову. Можу тільки плакати. Гірко, голосно, від­верто і неприховано чесно.

Від тієї відвертості всі роззяви, що зібралися були поруч, розступилися. Саме вона погнала їх геть. Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б зна­йшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити. А так ну які секрети? У мене їх більше нема. Вони всі розлетілися врізнобіч, як розлетілося-розповзлося гаддя з ненароком розбитого яйця-райця в казці.

— Не хвилюйтесь. Усі ваші речі є. Я позбирала. Ви трохи отямтесь, і я вам усе поверну, — промовила чужа, незнайома мені пані.

Була трохи старшою від мене. Доглянута, все в гармонії: за­чіска, манікюр, торба, вираз обличчя. Курва? О Господи, до чого тут це? Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить — і я попросила б її вийти за мене заміж. Певно, вона б і тоді не розсміялася, а терпляче чекала, доки мої надміру струшені мізки вляжуться на своє місце…

Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.

— Алло, ти що, спиш? — сміється, аж заходиться.

Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на від­міну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка — в лазничку 1, з лазнички — на кухню,

1 Лазничка ( діал .) — ванна.

поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логіч­ному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

— Ні, не сплю, — розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но роз­плющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.

— Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебува­єш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? — регоче ще го­лосніше.

Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?.. А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.

— Тебе чекаю, — солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.

— Ов-ва! Тоді відчиняй двері.

— Ти що, тут? Під дверима? Вже?

— Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?

— Пущу, пущу… — бурмочу собі під ніс.

Люблю несподіванки, але не такі.

На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем на босих ногах — той, другий, наче випарувався — відчиняю двері.

— Ого!

Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.

Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його пове­дінки. Так, відомо, що ранок — це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка — невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жарту­вав, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.