Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Ніжний відтінок лимонного кольору на стінах, ледь прояв­лена пастель чудового ручного розпису, який здалеку нагадує старовинну фреску. Багато теплого натурального поліровано­го дерева, поверхні якого тягне торкнутися. Та попри все це, мене другий поверх приваблює іншим. І тут, і на третьому (так, є ще й третій) завжди експонують картини місцевих художни­ків. Для мене це особливо цікаво, бо кілька останніх років я працюю дизайнером. Скромним і дуже вузької спеціаліза­ції — кераміка. Я розписую керамічну плитку в тому стилі, який запропонує керівник проекту.

— Як завжди? — знову Павло, і знову неймовірно уважний.

— Так, — усе-таки всміхаюся. Намагаюся приховати усміш­ку схиленою вперед головою. До біса приємно, коли знають твої вподобання.

Я сідаю біля найближчого до вікна столика. Тут можна, адже у вітрини другого поверху не так просто зазирнути, тим паче, що навпроти — катедра. Катедральний собор — як німий докір нашому коханню.

— Доброго дня, одну каву середньоміцну і сильнокислу… Так, ви добре почули, — терпляче, — сильнокислу, і одну… — розгублено, — каву дня попрошу.

У цій кав’ярні важко прийняти рішення навіть гурманам, якими, до речі, у нашому місті себе вважають мало не всі. Що вже казати про дилетантів, до яких зараховую і себе. Саме тому давно завчила напам’ять і за потреби вистрілюю, не за­думуючись, про оту середньоміцну та сильнокислу.

— Трафив 1? — просто в очі.

— Як завжди… — Я вмію визнавати очевидні речі.

— Гарно тут. — Роззирається, наче вперше.

Я ж бачу — нервується. Ми на другому поверсі, подалі від людського ока, а він таки нервується. Раптом мені стає прикро за нього — дорослого, самодостатнього заможного чоловіка, влас­ника однієї з найпотужніших мереж супермаркетів у нашому міс­ті. Бере досада за себе, за своє почуття до нього. Він мене соро­миться, бо інакше чого б озирався полохливо, як злодій?..

Дошкульні слова готові зірватися з уст, але я стримуюся. Лише день, один-єдиний день — і ми вдвох на пляжі з тради­

1 Трафляти ( діал .) — влучати. ( Тут і далі — примітки редактора. )

ційним коктейлем у руці. Самі-самісінькі на весь готель, себто без знайомих, друзів, родини. Можливо, саме цього нам уже майже два роки не вистачало, то можна й зачекати той один день.

— Так, — промовляю ледве чутно.

Зле приховую своє розчарування. Але я можу не перейма­тися — він не побачить. А якщо й помітить, то не зреагує, не спитає. Бо нащо то йому? А раптом ще розплачуся… Отак, просто в кав’ярні, прилюдно, як, зрештою, вже було не раз.

Хлопи стають дітьми, коли бачать жіночі сльози. І саме в той момент, коли жінка потребує його міцного, надійного плеча, чоловік стає безпораднішим за малюка. Я, на жаль, про це відала давно.

— Ти знаєш художницю? — Переконаний, що мені ця тема є близькою.

— Так, Анна Булкіна — дружина мого одногрупника. Тобі подобається? — Мені й справді цікаво, бо я давно шаленію від її робіт.

— Хто? Авторка чи живопис? — пробує жартувати.

Недолуга спроба.

Відмовчуюся. Вдаю, що не розчула. Даю шанс реабілітува­тися.

— Не все. Ось ця графіка подобається, наприклад, — киває на невелику роботу. Живопис на склі, синє тло, дівчинка на фоні будиночка пригортає до себе кошеня з такими ж, як і в малень­кої господині, наляканими і широко розплющеними очима.

Пробує бути відвертим і розкутим. Дивно, вказав на одну з кращих робіт. Назагал він нічого не тямить у мистецтві, але зараз серед багатих модно колекціонувати живопис і розумі­тися на ньому. Він не те щоб розуміється, але достатньо тяму­щий, аби слухати тих, хто в цьому розбирається. Завчив напам’ять кілька прізвищ майстерних живописців і пару відо­мих шкіл, тож серед собі подібних виглядає інтелектуалом. Поруч зі мною губиться і дещо ніяковіє: в мене-бо спеціальна освіта. Не любить виглядати дилетантом у будь-якій сфері. Не вміє визнавати того, що помиляється або не має рації.

Це й справді чи не найкраща робота Анни. Поряд висить велике полотно з аналогічним сюжетом. Але та, менша карти­на вабить, бо холодна, колюча. Такої колючості можна до­сягти лише завдяки властивостям скла — недорогого й крих­кого, але такого ефектного матеріалу. Коли довго дивитися на цю фігурку за склом (бо мальована вона зі зворотного боку), то виникає бажання простягнути руку і забрати з тієї морозяної синяви дівчинку з розпущеним волоссям. Притулити її до себе, як вона тулить свого котика, і більше ніколи не відпускати…