Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не по­думай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої осо­бисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.

— Навіщо тоді розповів?

— Вирішив, що ти повинна про це знати.

— І що тепер?

— Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.

— Спасибі.

— Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… — Він сто­яв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.

— Мабуть. Як він?

— Хто?

— Остап?

— Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?

— Мабуть, перше.

— Гаразд. Твій Остап…

Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути най­страшнішими мучителями для себе самих.

— Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в ньо­го наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.

— Чому ж не забирав у ту, що винаймав? — не витримую, бо не бачу жодної логіки.

— Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина по­винна бути господинею на власній кухні.

— Добре казав, — думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.

Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.

— Мабуть, — знизавши плечима, погодився він. — А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на жит­тя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті над­зусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилив­ся — і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.

— Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружу­ватись?

— Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього ко­лись спитаєш.

— Не спитаю.

— Як хочеш… — Він нарешті всміхнувся. — Я добре пам’ятаю, це твій будинок.

— Так, мій.

Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом за­питання само зірвалося мені з уст:

— Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фун­даментом?

— Ділянка записана на тебе?

— Умгу.

— Тоді залиш собі. Як компенсацію. — Він іще раз усміх­нувся і підморгнув мені.

Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі по­трібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу — голова обертом іде. До Ростика, мого давньо­го друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з друго­го поверху.

Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.

— А, це ти? Заходь, заходь. — Поправляє дешеві, з прозо­рої пластмаси окуляри. — Я якраз намагаюсь горіхів до пляц­ка 1 налущити. От і допоможеш.

Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.

— Він того не вартий.

Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.

— Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.

Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.

— Ви впевнені? — з надією перепитую я.

— Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? — до мене.

— Ні, — погоджуюся я. — У нього дружина і двійко малих дітей, — випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.

— Отакої. Мушу сісти.

Старенька поволеньки обережно вмощується на табуретці біля кухонного столу, на якому місила тісто і вкладала його до бритванки 2. Механічним рухом тильним боком долоні від­суває від себе залишки борошна, так само механічно струшує, потираючи руки одна об одну. Такі звичні і заспокійливі жести. Цих кілька хвилин цілковитої тиші повертають її до тями.

— Двійко дітей, кажеш, — раптом якось дуже тихо, наче про себе, повторює за мною: — Двійко дітей… — вмовкає.