Unknown - Book.indd

сказав, дивлячись їй просто в очі, що обов’язково повернуся.

Вона усміхнулася й потиснула мені руку. Наступного дня наш

корабель відчалив із Вальпараїсо, я стояв на палубі й зами-

107

луваними очима дивився на берег, на котрому розтяглося на

десятки кілометрів це місто, я дивився на цю райську долину

з ніжністю. Зайвим буде казати, що почувався я повним ідіо-

том.

У моїй квартирі серед інших книжок є кілька мап і атласів.

Вигадуючи для своїх персонажів нові міста і країни, я часом

зазираю до них. Іноді я вдивляюся у чилійський берег, одразу

й безпомилково на всіх картах знаходячи Вальпараїсо. Мені

цікаво що там відбувається зараз, як поживає донька пекаря

Пабло, яка музика грає у тамтешніх барах.

Наступного разу у це місто доля закинула мене через десять

місяців. До контори я майже біг і перевів подих тільки тоді,

коли відчинив двері і побачив Наталку. Здається, вона зраділа

мені. Ми стояли в порту майже тиждень, розмитнюючи ванта-

жі й приймаючи нові контейнери. Капітан дозволив бажаючим

оселитися в місті і я зняв квартирку в центрі. Вона прийшла

до мене на наступний день нашої стоянки у Вальпараїсо. Між

нами встановився дивний зв’язок, все відбувалося ніби само

собою: її сумочка й одяг на моєму кріслі, тепло її тіла, вигини

й крики, судомне стискання рук, уривчасте дихання. А потім

вона спала, лежачи на животі й широко розкинувши руки, не-

мов у вільному падінні. Сопіла й крутилася. Я клав на неї ногу,

обіймаючи ззаду, і намагався не рухатися, щоб ненароком не

розбудити. У день відплиття вже вона сказала, що хоче, аби я

повернувся.

У нас з нею немає жодної спільної фотографії – Наталка ка-

зала, що не любить фотографуватися. Можливо, вона якось

відчувала, що її треба малювати масляними фарбами чи пас-

теллю, а не фотографувати. Хай там як, а я залишив її зовсім

різну у спогадах – повороти голови, скуйовджене волосся, га-

ряч її живота. Найбільше я любив нюхати її за вухом після

любощів. Як пес. Як вірний пес.

За наступні два роки я побував у Вальпараїсо ще тричі.

Весь час ми проводили разом. Місяці між нашими зустрічами

я проводив переважно у спогадах про неї і мріях про неї. Я

згадував усі деталі наших побачень, усі її слова, шкірою відчу-

108

вав усю її ніжність. У той період я написав кілька незграбних

любовних віршів і збірку оповідань, котра через чотири роки

принесла мені першу славу. Зрештою, усі мої книжки, усе на-

писане мною – про неї й завдяки їй.

Вулицею Винниченка, на якій я живу, їздить кілька міських

автобусів, серед них і №8. Його маршрут починається в цен-

трі і закінчується майже на околиці міста, де побудовано но-

вий дитячий спортивний комплекс. Восьмий автобус я бачу зі

свого вікна переважно після обіду, коли відриваю погляд від

книжки і п’ю чай. Рівно о цій порі, щодня крім вихідних, він

проїздить у напрямку спорткомплексу.

Саме вийшла шоста моя книга і я почав працювати над но-

вим романом. Мені потрібні були нові типажі, нові характери

для сюжету. Автобус №8 повз догори вулицею. Я сидів біля

вікна й думав. Наталка їхала в автобусі, притулившись щокою

до скла. На колінах у неї сидів маленький хлопчик. Я дивився

на це невидячими очима й не міг повірити.

У той день я вже нічого не написав. Наталка завжди була

єдиним хаосом серед мого порядку. Єдиним вітром. Я був

певен, що просто побачив якусь схожу на неї жінку, але все

ж спогади зовсім забрали у мене спокій, я випив майже пів

пляшки бренді і довго не міг заснути, зариваючись у подушки.

Ми не бачилися вже п’ять років. Пам’ятаю, як зараз: я заходжу

з квітами в її кабінет, а її немає. Поїхала, мовляв, до хворого

батька в Аргентину, звільнилася й поїхала. Ні, нічого передати

не просила. Ні, адреси не залишала.

Я жив далі, як і жив раніше. За точним графіком, слідуючи

своїм звичкам. Проте щоразу по обіді я прикипав поглядом

до вікна, вдивляючись на дорогу й чекаючи на восьмий авто-

бус. Моє марево могло повторитися, я чекав на нього. Вдруге

я побачив її цілком чітко, це було рівно через три тижні, о тій

самій порі, у тому ж автобусі. Наталка сиділа одразу за водієм,

біля неї сидів білявий хлопчик. І це була Наталка. Наталка,

чорт забирай! Мій обожнюваний хаос, Наталка!

Через тиждень я стояв на вулиці й чекав на автобус із вели-

кою чорною вісімкою на лобовому склі. За десять хвилин він