Unknown - Book.indd

деяких столах у дешевих рамках стояли фотографії, вочевидь,

сімей працівників. На північній стіні висів хрест і кілька ікон.

Нічого особливого.

– А ви давно тут працюєте? Тобто, ви давно вже в Чилі?

– через якийсь час до мене повернулася сміливість і дар мови.

– Уже шостий рік. Мій батько греко-католицький священик

в Аргентині, а я закінчила університет і подалася сюди працю-

105

вати, бо українців тут мало, а роботи для них – багато. Власне

у цій конторі я працюю вже півтора року, перекладач і поміч-

ник нотаріуса. А ви звідки?

– З Ужгорода.

– О, ніколи там не була. А що, хіба в Ужгороді є море, що

там є моряки? – раптом голосно засміялася вона.

– Ні, там я виростав у будинку для сиріт, а коли виріс, по-

дався до Одеси, мене завжди вабило море.

– Ой, вибачте за мою некоректність, я не знала.. Ось і папе-

ри, все готово. Можете забирати, – вона підвелася з-за столу,

простягнула мені документи й почала збирати свої речі в су-

мочку.

– А ви вже додому зараз? Може, прогуляємося, я вперше у

цьому місті, ще нічого й не бачив.. – запитав я її зовсім без пи-

тальної інтонації, радше прохаючи, ніж цікавлячись. – І – зо-

всім з голови вилетіло – а як вас звати?

– Наталія, – сказала вона і за хвильку виправилася: – На-

талка. Що ж, можете мене провести до центру, я там мешкаю,

звідси хвилин двадцять ходу. Ну що ж ви вклякли, ходімо! Так

а ви представитися не хочете?

– А я хіба ще ні? Вибачте, Андрій, Андрій мене звуть, ви-

бачте.

– Та що ж ви стільки вибачаєтеся! Гарне ім’я, моє улюблене

чоловіче ім’я, – Наталка кинула на мене швидкий погляд, як

риболовецькі сіті.

Я побуряковів, так ніби це моя величезна заслуга, що мене

хтось назвав саме Андрієм. Ми йшли містом, повільно набли-

жаючись до центру. Наталка говорила багато, хід її думок був

уривчастим, раз у раз вона перестрибувала з теми на тему, гід

з неї був кепський – мою увагу вона переважно звертала на

поштові відділення, крамниці й банківські офіси, саме поді-

бні будівлі становили собою її систему координат цього міста.

Втім, мені таки вдалося від неї довідатися, що в перекладі з

еспанської Вальпараїсо означає «райська долина», а саме місто

засноване еспанськими колонізаторами майже п’ять століть

тому. На цьому історична частина розповіді завершилася, і я

106

смиренно слухав про доньку пекаря Пабло, яка шиє найкра-

щі сукні у цьому місті, автомобільну аварію три роки тому, в

якій розбилося сім автівок і загинуло дев’ять людей (уявляєте,

Андрію, саме тут, на цьому перехресті?!), про місцеву газету,

яка весь час друкує один і той же гороскоп, змінюючи тільки

знаки зодіаку і про ринок, на якому можна купити найсвіжі-

ші продукти, але купувати варто ввечері, бо тоді ціни майже

вдвічі нижчі за вранішні.

У центрі Наталка хотіла вже розпрощатися, але я вмовив

її пропустити по склянці коньяку разом. Ми зайшли до яко-

гось бару, знайшли вільний столик і замовили червоне вино

– на цьому наполягла вона. Здавалося, її зовсім не цікавила

моя персона, весь час вона торочила про своїх співробітниць,

я дізнався про їхні сім’ї і звички. Виглядало це мило. Наталка

заборонила мені курити біля себе, тому я не знав куди подіти

руки, ніяковіючи ще дужче. У цьому барі мені вперше випа-

ла нагода роздивитися її краще. Вона говорила, я створював

ілюзію щирої зацікавленості, угукав і хитав головою, примру-

жував очі і вчасно усміхався, але насправді ковзав поглядом її

тендітною, майже дитячою фігурою. Маленькі вушка, м’які лі-

нії обличчя, глибокі очі кольору стиглого меду, довгі вії, губи

ніжно-гранатового кольору, вузьке й миле підборіддя, корот-

ке чорне, трохи підфарбоване, волосся. А далі – довга, довга

й тонка шия, котра закінчується елегантним вигином плечей,

ідеальна шкіра кольору білих вечірніх хмар, освітлених жовто-

гарячими променями західнього сонця. А далі, а далі маленькі,

і від того ще більше спокусливі груди (о Боже, вони стали мої-

ми улюбленими на все життя), котрі здіймалися разом з її рів-

ним диханням під блакитного кольору блузою. Руки худенькі,

пальці довгі, долоні м’які й доглянуті. Наталка говорила, а я

сидів перед нею, як перед картиною, дивився й щоразу зна-

ходив щось нове, прекрасне й зворушливе. Може, це тривало

годину, може, менше. Вона попрощалася й пішла. Наостанок я