Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Він не кусається, — каже жіночка.

— Може, кістку йому дати? — питаю і червонію, бо ж згадую, що це стерво панське ще костей може і не їсти, подавай йому паштети чи ковбаси. Щоб цю недоречність загладити, питаюся: — Чи давно ви у Ялті?

— Та днів п’ять, — нарешті каже й уважно на мене дивиться. Чи я щось не те ляпнув? Що тут сказати потрібно? А бозна.

— А я тут уже другий тиждень дотягую, — кажу я з таким виразом обличчя, наче набридла мені ця Ялта, просто в печінках вже сидить. Дамочка ще більше стурбувалася якось, аж ридикюльчика свого взяла в руки і мне його нервово. Невже боїться, що я грабіжник якийсь?

— Час минає так швидко, а, до речі, тут така нудьга! — каже вона тихенько та хрипко, уся напружилася, аж скам’яніла. Диви, що це з нею робиться?

— Нудьгу вашу, пані, можу спробувати розвіяти, — кажу якомога впевнено, бо жінки тюхтіїв не люблять, із жінками, як із супротивником, швидкість та натиск потрібні. Жіночка дивиться на мене, усміхнулася. Потім зітхає з полегшенням.

— Як дивно море освітлене, ви тільки подивіться, — питає вона мене і знову дивиться з якимось очікуванням, наче від того, що я зараз скажу, багато чого залежить.

Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається. Споглядаю собі на те море мовчки, бо що тут сказати — море як море, таке ж як і вчора. А вона все дивиться і дивиться на мене своїми зеленими очиськами.

— Атож, — кажу, — вельми красиве море.

Жіночка аж на місці підстрибнула, ледь шпіц у хвилі не полетів, так вона зраділа. Одразу заспокоїлася, сміятися почала.

— Мене звуть Ганна Сергіївна. А тебе як? — питає.

— Мене Іван Карпович, — кажу.

— А чи не бажаєте, Іване Карповичу, скласти мені кумпанію й відобідати піти, бо від цього морського повітря я страх як зголодніла?

Хіба міг я відмовити? Тим більше, що вона одразу попередила — сама платить. У нас про гроші якось не заведено так балакати, бо ж наче непристойно, але вона ж бо розуміла, що я не з багатіїв.

Вже десерт нам принесли, фрукти різні й вино, коли спитала вона, чи не чув я про письменника Чехова.

— Звісно, чув! — кажу. — Він же відомий на усю імперію наш малоросійський поет.

Вона усміхнулася якось дивно і питає:

— Звідки ви оце узяли про Антона Павловича Чехова, люб’язний Іване Карповичу?

— Так у нашому селі всі про Чехова чули, бо він живе неподалік, у помісті Линтварьових. Будиночок знімає і відпочиває там влітку. Смішний такий, худенький і в окулярах, а ще капелюх завжди носить. То по річці човном плаває, то у садочку біля самовара сидить, пише щось. Кажуть, що на всю імперію відомий письменник і за його писання у Петербурзі платять золотом, ледь не по червінцю за сторінку. Але я думаю, що брешуть, бо дорого щось як за писанину. Не Святе Писання ж він пише.

— А чи читав щось із творів його?

— Ніяк ні, бо воно ж для панства чтиво, а ми люді прості.

— А чи знаєш, що помер Чехов?

— Помер? То з’їли таки їх сухоти. Панська хвороба.

— Ну, не будемо про сумне, — сказала Ганна Сергіївна і налила вина у келих.

Дві пляшки випили, потім пішли до готелю. Вона жила у Ельсінорі, на тому ж поверсі що й Гусєв, навіть номери сусідні. Я ще хотів попрацювати, послідкувати за тим Гусєвим, та куди там. Схопила мене, наче кота шкідливого за шкірку, і затягла до себе в номер. Якби не цілувала, то, може, ще б я і вирвався, але ж цілувала, то запаморочилося мені й пропав Ваня, наче у темну воду пірнув. За тими пристрастями забув про службовий обов’язок. Тепер згадав, та тільки запізно. Портьє сказав, що пан Гуров нещодавно були, але вже зволили поїхати.

— І куди?

— Та бозна, — тільки знизав плечима портьє.

— А коли?

— Та з годину тому.

Вибіг я з готелю і до візників, що неподалік стояли. Ті завжди знають, куди їх товариші поїхали.

— Хлопці, а тут виходив пан з валізкою, такий високий, у білому костюмі та солом’яному капелюсі. Куди поїхав? — гривеник даю. Одразу розповіли, що до Гурзуфа.

— Ну хіба не дивно! І мені туди ж потрібно!

Поїхали. Візник-татарин балакав по-нашому поганенько, але охоче. Розповідав про палаци, повз яких ми проїздили, скаржився на дороги, постраждалі від чергового землетрусу, і на бандитів, яких останніми часами тут розвелося багато. Грабують відпочивальників і тікають у гори. Поліція нічого вдіяти не може, а люди балакають, що потім на жонах поліцейських викрадені коштовності бачили. Такі ось дива. А минулого тижня напали якісь зарізяки у масках на відомого сибірського лісопромисловця Кардашова, що їхав у свою дачу в Ореанді. Кардашов у тайзі виріс, всяке бачив і просто так здаватися не збирався, тим більш, що озброєний був. Почав відстрілюватися, та не його щастя було. Сам загинув, ще й візника бандити застрелили.