Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Кисмет… — зітхає візник. Це доля по-їхньому, по-татарськи.

Від тих розмов я аж перевірив, чи на місці мій браунінг. Бо це ж зовсім ганьба буде, коли якийсь розбійник службову зброю у мене відніме. Опісля такого, хоч у зашморг лізь.

Але про зашморг тут не думалося. Бо ж курорт. Повітря тут чисте, бабки літають. Дихається легко і глицею гарячою пахне, бо ж ліси довкола соснові. У лісовій тіні й спека не так дошкуляє.

Попросив я візника зупинити, коли побачить свого знайомого, і запитати, куди відвіз він пана з готелю. Десь на півдорозі я вже знав, що відвезли Гусєва до будинку Ришельє, як мені пояснили — найрозкішнішого у Гурзуфі. Туди і я подався. Розплатився з візником, почав шукати Гусєва, але марно. Сонце пекло немилосердно, хотілося спати, і я вирішив випити міцного чаю, як звик ще за часів служби у Туркестані.

Здається, наче у спеку краще б холодненького чогось випити, квасу чи кисляку з льоху. Але то в наших краях краще. А на півдні тільки чаєм гарячим від спеки і рятуються. Тому зайшов я у невеличку татарську чайхану, замовив чайничок чаю, сам все дивився на вулицю, щоб Гусєва не пропустити, коли почув знайомий сміх і аж сам посміхнувся. Ти ба! Кому щастить, у того і бичок народить! Знайшлася моя згуба.

Ніби і уваги не звернув, дочекався чаю, зробив кілька ковтків, а потім вже почав роздивлятися потроху навколо, що і як. Побачив, що Гусєв сидить в окремій кімнаті й балакає з кількома татарами. Їхньою мовою балакає. Торгуються вони чи що, принаймні сперечаються. Потягував я свій чай і прислухався. Наче якісь знайомі мені по Туркестану слова чулися, але зрозуміти, про що балакали, не міг. Але от точно торгувалися за щось, довго і запально, як люблять на Сході. І ображалися, і руку до серця прикладали, і виходили, вистава ціла, аж поки не вдарили по руках. Значить, домовилися… Про що?

Он вже понесли у кімнату баранця молоденького та плов у казані. Святкувати угоду збираються. Я допив свій чай, Гусєв із татарами ще їли та балакали. Я, щоб не викликати зайвих підозр, розрахувався і вийшов із чайхани. Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються. Але не так купаються, як ось у селі, коли пішов із поля, пірнув у річечку, прохолонув і далі до праці. На морі довго купаються, бо у нероб різних часу багато на всілякі задоволення. Буває, що і цілий день панство на тому пляжі валяється, наче свині в пилюці. Книжки читають, пасьянси розкладають, час від часу і купатися ходять до моря у спеціальних костюмах для купання. Їй-богу! Воно ж голяка на публіці ніяк не можна, тому для таких оказій вони спеціальні костюми мають, щоб у воду заходити. А ще он деякі на пляжі не в тіні сидять, а на сонце випираються. Засмагають. Це зараз у панів мода така дурна. Дурна, бо де це бачено, щоб людина по добрій волі на сонце лізла? Нехай селянин, йому в полі треба працювати, яка б спека не була. Засмагне, наче чайник трактирний. Але ж панам лізти на сонце потреби немає, то вони через моду ту дурну лізуть під сонце. І в результаті виглядають, наче мужики якісь. Бо ж панський привілей білим бути, кров з молоком, а не засмаглим, наче циган.

Он і Гусєв той, недарма, бунтівник, одяг верхній скинув і давай на сонці стояти. Потім до моря пішов. Пірнув у хвилі й поплив. Так, як пани плавають, у нас мужики в селі по-іншому. Далеко поплив. Я підійшов до стільця плетеного, де речі, Гусєва лежали. Поволі озирнувся. Народу на пляжі багато, ніхто на мене і не дивиться. У кишеню заліз, дістав аркуш, який бунтівник із собою від татар узяв. А там список цілий, зброї. Револьвери, набої, вибухівка, навіть гвинтівки! А це ще їм навіщо?

Аркуш поклав на місце і відійшов. А Гусєв усе плив та плив від берега. Повернувся лише за годину. Неквапливо йшов по піску, грав м’язами, наче не поважний пан, а якийсь борець із цирку. І хоч би хто йому зауваження зробив! Та ні! Пани усі відверталися, а дамочки вирячилися з захопленням, пальцями тицяють, обговорюють. Куди котиться наше любе отєчєство? Ніякої ж моралі, лише блуд…

Гусєв одягся, пішов до центру Гурзуфа, там зупинив візника і поїхав до Ялти. Я за ним. Виходить, хочуть бунтівники купити зброю у татар. Ті ж займаються тут контрабандою, а може, і від Османської імперії якась допомога йде, бо ті яничари до сих пір мріють повернути собі й Крим, і Кавказ, а для цього радо допоможуть всіляким бунтівникам. Звісно, що коли у справі іноземні держави з’являються, то треба повідомляти контррозвідку. Але їх благородь цього робити не стануть, бо ж хочуть медалей та слави лише собі. Бажання це ще більше загострилося після повернення з японської війни, де нічого завоювати не вдалося, окрім дизентерії, шпиталю та поганих спогадів. Ну, то вже справа їх благородія, хоч як на мене, їм за це годилося б не одну свічку святим угодникам поставити, що живі залишилися.