Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Серже, це вже четверта пляшка! — пізнаю я голос Ганни Сергіївни.

— Мері, ми маємо що святкувати! — гримить Гусєв. Мері? То Ганну Сергіївну звати Мері? Ну, звісно ж! От дурень, як я не здогадався! Чого б це вона справжнім іменем називалася? Та ніколи! Вони, бунтівники, навіть між собою партійними псевдами називаються, а не хрещеними іменами, як порядним людям личить. Так Мері, значить!

— Поки що ні! Ми витратили частину партійних грошей на цю яхту, а зброї досі немає!

— Зброя буде, Мері, багато, дуже багато новенької сучасної зброї!

— Серже, ви схильні до зайвої мрійливості! Треба було доводити до кінця справу з татарами!

— Мері, та вони ціни не складуть на зброю! До того ж про татар знає той нишпорка з охранки.

— Як знає? Звідки?

— Вистежив. Ви занадто рано його відпустили, Мері!

— Тримала скільки могла!

— Все заради революції? — сміється Гусєв.

— Серже, нам вкрай потрібна зброя! — змінює тему жінка.

— Зброя буде! І це не ті жалюгідні крихти, які пообіцяли татари! Буде багато зброї, різноманітної зброї! Та головне не це!

— А що?

— Революція, Мері! Революція! Ви розумієте, що на нашому боці цілий панцерник із дванадцятидюймовими гарматами та озброєною командою! Ми можемо узяти Одесу, озброїти народ і почати великий похід на північ! А далі візьмемо Петербург та скинемо царя! І не треба чекати якоїсь там революційної ситуації, про яку люблять патякати мудрагелі зі Швейцарії чи Лондона! Вона вже є, знали б ви, Мері, які настрої зараз у флотських екіпажах та казармах! За це і вип’ємо!

Вони чокаються, а потім шпіц починає люто гавкати. Відчув мене, клятий собака. Біжить із каюти, вискакує до коридору. І там я дивлюся на нього такими страшними очима і так показую кулак, що те мале стерво піджимає хвіст і тікає.

— Мікі, що там? — питає Ганна Сергіївна, точніше, Мері.

— Зараз подивлюся. — Я чую кроки Гусєва. Він виглядає у коридор. Чутно, як гуркотить машина, як плюскотять хвилі. Я встиг сховатися у темноту закутку, присів, сховав обличчя в коліна, виглядаю покинутим оклунком. Сподіваюся, що так. Довгі секунди, нарешті голос Гусєва. — Нікого, ваш шпіц, мабуть, хвилюється через морську хворобу.

— А я вже подумала, чи не наздогнав нас той Ваня.

— Мері, це неможливо. Ваня зараз нишпорить у Місхорі й рве на собі волосся.

— А непогано було б його перевербувати. Такий би боєць нам знадобився.

— Це неможливо, Мері. Зі свого досвіду знаю, що ось такі, як він, люди з народу, що вигризли собі невеличку кар’єру, майже не здатні змінюватися. Їх мозок заточений під просту схему вигоди. Що вигідніше, те і правильно. Зараз вигідніше служити імперії, а не боротися з нею. І ви його не переконаєте в іншому. Ще якогось офіцера можна спіймати на ідеї, на служінні високому чи святому…

— Або на тіло, як того Рахматова.

— Не на тіло, Мері, не на тіло. Він же закохався у вас і переступав через присягу задля великого і святого кохання. Дурнуватий ідеаліст. Його можна було на цьому спіймати, а цього Ваньку — ні. Та й не треба. Не такий вже він добрий спеціаліст, коли ми так легко його обдурили, — регоче Гусєв.

— А знаєш, що я почала йому плести?

— Що?

— Діалог з оповідання Чехова «Дама з собачкою». Я говорила слова Ганни Сергіївни!

— Мері, ви ще та жартівниця. А я думаю, чому ви записали мене, як Гурова!

— І перші дві репліки Ваня відповідав, як герой Гурова! Я аж злякалася, що він мене розкусив! Але виявилося, що він не читав Чехова! Просто співпало.

— «Дама з собачкою»? Блискуче, Мері, блискуче! А пам’ятаєте, як я говорив зі слідчим словами Родіона Раскольнікова? Слідчий вже знав, що то я вбив того негідника, який доносив на нас. Слідчий думав, що вже вивів мене на чисту воду і з подивом слухав мою промову про твар тремтячу.

— А коли сказав: «Ви і убілі-с», ти дістав револьвер і застрелив його! — аж кричить Мері й вони дружньо регочуть. Мудрагелі. Думають, як я Чехова не читав і з якимось Родіоном не знайомий, так не спіймаю їх? Спіймаю! На хвості сиджу і нікуди не дінуться!

Вони знову чокаються келихами, п’ють своє шампанське.

— Тепер, Мері, нам треба розіграти не якийсь там діалог чи сценку, а цілий роман. «Спартак»! Велике повстання, що знищить імперію!

— Хіба Спартак не програв?

— Програв, бо в нього ж не було ідеології! Він був темний забитий чолов’яга, який просто хотів перевернути піраміду, щоб раби стали рабовласниками. Ось і все. Наша ж задача — зруйнувати піраміду власності! Знищити її повністю!