Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Приїхали до Ялти, Гусєв одразу до готелю пішов, замовив собі у номер шампанське. Мабуть, святкуватиме успішну покупку. У коридорі сховатися ніде було, то я спустився до фойє. Там поговорив зі швейцарами, які доповіли, що чоловік Ганни Сергіївни ще не прибув, але очікується з хвилини на хвилину.

Ну і я почекаю. Вийшов на вулицю, купив у хлопчика пиріжка з рисом. Були й пиріжки з м’ясом, але у спеку м’ясо швидко псується, тим більше на півдні. Пам’ятаю, якось у Туркестані виступив наш полк на маневри і в дорозі поїли плову. А потім всім як засвербить у шлунку. Справжня картина вийшла — ми праворуч шляху сидимо, господа офіцери ліворуч — бо де ж те бачено, щоб офіцери разом із нижчими чинами нужду справляли? А проміж нами командир полку бігає із револьвером — і лає нас по-страшному, трибуналом грозить. Його та неміч не взяла, бо виразку мав і нічого окрім кашки вівсяної на воді не вживав. Командир полку не дарма ятрився, бо ж знав, що ось-ось штаб дивізії нас нагоне. А як той штаб нас нагнав, тоді вже генерал лаявся на полковника, та такими словами, що у нас у Києві й ломові візники не знають. Словом, весело було, я тоді два місяці у шпиталі провалявся…

Поїв пиріжки, у фойє трохи на дивані закемарив, коли чую, як той шпіц клятий загавкав. Дивлюся, Ганна Сергіївна вийшла з тою кудлатою потворою на руках і поспішає до дверей. А до готелю входить такий високий чолов’яга з чорною бородою лопатою і окулярах, трохи накульгує.

— Ганнушко! — кричить басовито. Вона кидається до нього у обійми та так ластиться, наче теля до мамки. Ох ці жінки! Ще ж сьогодні зі мною була, а тут он така ніжна та рідна чоловіку своєму!

— Жорже, милий! Я так за тобою скучила! — каже вона, аж сльозу ронить. Ну акторка! Цілу виставу зробила.

— Мила, поспішай, ми з’їжджаємо з цього блощатника. Я вже домовився щодо будинку в Місхорі, — гримить бородань.

— В мене вже все зібрано! — Ганна Сергіївна кличе швейцарів, наказує виносити речі.

Якось мені аж сумно трохи стало, що їде Ганна Сергіївна. Все ж таки сподівався, що ще зустрінемося ми з нею. З іншого боку, і добре, не буде заважати мені працювати.

Швейцари речі носять, вантажать у велике ландо, де Ганна Сергіївна з чоловіком сидять, а я піднявся на поверх до Гусєва. Став до дверей, слухаю. Тихо. Чи спати влігся? Походив-походив я, знову до дверей повернувся. Щось мені підозріло якось стало. Вухо приклав — тиша, ще сильніше притиснув, а двері відчинятися почали. Я відскочив, дивлюся, як поволі вони повзуть. Нікого за ними. Постояв я трохи, боявся, що пастка якась. Потім таки зайшов. А там нікого. Ані Гусєва, ані речей його! Втік! Як, коли? Кидаюся я до балкона, який у парк невеликий при готелі виходить. Бачу кілька простирадл зв’язаних. Ну гад! На простирадлах зліз. Але ж речі! В нього кілька валіз було! Речі де подів?

І тут згадую я дещо дивне. Що от коли до Гусєва піднімався, проносили повз мене валізи Ганни Сергіївни. І з одної пляшка шампанського стирчала. А Гусєв же у номер собі замовляв! І не випив, немає порожньої пляшки! Вискочив я знову на балкон. І тут тільки дотумкав, що обдурили мене, наче дурня на ярмарку. Гусєв із Ганною Сергіївною у парі працював! Він їй речі через балкон передав, потім сам зліз, перевдягся, бороду наклеїв і з вулиці у готель зайшов, наче чоловік її! Речі повантажили і поїхали, мене тут залишивши. Удвох пошили в дурні Івана Карповича!

Побіг, на вулиці узяв візника, крикнув, щоб гнав щодуху до Місхора, а потім згадав, як гучно Гусєв із Ганною Сергіївною про той Місхор балакав. Так, щоб я вже напевно почув. І тут обдурити схотіли.

— Братіку, чи не знаєш, куди поїхали двоє з готелю? Чоловік такий чорнобородий та жінка білява? — питаю у візника.

— Та у порт наче.

— О, і мені туди потрібно.

— Не в Місхор?

— Ні, до порту.

Поїхали туди. Коли вже в порту були, то сутеніти почало. Я візника зупинив подалі й пішки пішов, щоб не так помітно. Коли дивлюся, що яхта одна відпливає. Часу думати довго не було, так вирішив, що вони, бо хто це ще у ніч попливе? Скинув я свій сюртук і стрибнув у воду. Добре, що яхта не одразу повний хід узяла, а ще маневрувала, на чисту воду виходила. Тому зміг я доплисти і схопився за якір, що на носі висів. Ото за нього зачепився і десь із годину теліпався, поки остаточно не стемніло. Далі виліз обережно на палубу. Дивлюся — капітан яхти у рубці люльку смалить. Ще мусять бути один-два матроси коло машини. Але мені не вони потрібні, а пасажири. Роздягся я, одяг викрутив, щоб вода не хлюпала, обережно всередину спустився. А там чую регіт і як шампанське відкорковують.