Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Рахматов був офіцером київського гарнізону, якого бунтівники обплутали і примусили продавати їм зброю. За копійки, бо не грошима діяли, а використали жінку, проти якої Рахматов не міг встояти. Оці бунтівники, вони ж наче біси, вишукують у людині слабину і тоді вже б’ють по ній. От і примусили того штабс-капітана красти їм зброю з полкового арсеналу. Після одного невдалого нальоту на ювелірну крамницю на місці злочину лишився револьвер, і ми швидко з’ясували його походження. А коли прийшли арештовувати Рахматова, той бідолаха при нашій появі одразу все зрозумів і тут же кулю собі в скроню пустив, бо ж офіцер — людина честі й не хотів суду та ганьби. Тому бунтівникам урвалося, і в них тепер проблеми зі зброєю. Може, аж у Тавриді шукатимуть, думаю я, а їх благородь веде далі:

— У Ялті будеш працювати сам. Із місцевими жандармами намагайся не зв’язуватися, хіба тільки у крайньому разі. Бо справа цікава, нагороди і службове підвищення обіцяє, тому як тільки вони довідаються, так одразу схопляться за неї, а нам тоді — дулю. Тому працюй тишком-нишком. Коли потреба буде заарештовувати, сповісти мене, виїду на місце. Все зрозуміло? — спитав Мельников.

— Той Гусєв, із яких бунтівників буде? — питаюся я, бо в них усіх свої повадки та методи, тому знати зовсім це не зайвим буде.

— Гусєв — есер-максималіст, — буркнув його благородіє, — Це така нова революційна секта, відкололися від есерів.

Отже ж, спасибі вам, ваше благородіє, за завдання, — думаю. Знаю я, хто такі максималісти і що вони такі харцизи, що супроти них наші старі знайомці, як то Савенков чи Гершуні, здаватимуться шмаркатими лібералами. За повадками ті максималісти — чисті кримінальники. Он якось у Харкові поліція перевіряла документи в готелі, шукала жидків, щоб потрусити їх за перебування поза смугою осілості. Постукали в один номер, сказали, що з поліції, а тут постріли. Одразу ж навіть балакати не стали, навіть хабара не запропонували! Одного поліцейського вбито, двох поранено. Ось такі душогуби, за ними тільки дивися.

— Будь обережний, — наставляють їх благородь.

— Так точно! — відповів я і вже за годину був на вокзалі. Купив квиток у другий клас і того ж дня відбув до благословенної Тавриди, де судилося мені мати справу з людьми зовсім неблагословенними.

Тоді мені дійсно все було зрозуміло, а зараз не дуже. Бо замість того, щоб чергувати під номером Гусєва, який зареєструвався під ім’ям Дмитра Дмитровича Гурова, лежав я поруч із прекрасною дамою Ганною Сергіївною, на прізвище Салтикова-Айвазова, дружиною не абикого, а голови дворянства Нижегородської губернії! Цю подробицю я знав, бо встиг перевірити її документи, поки мадам ванну приймали. Як би не був я запаморочений квітковим ароматом її тіла, але остаточно голови не втратив — хто знає, чи то просто курортна пригода, чи в неї які інші наміри? Ось підсипле хлоралгідрату в горілку і обчистить до нитки. Тоді шукай-свищи цю дамочку по усьому нашому необ’ятному отєчєстві, ще й хлопці засміють — самого Підіпригору обдурили, наче п’яницю у шинку. І ще й хто? Баба! Навіщо мені такий сором?

Коли сам у ванну пішов, то одяг свій жмутом завернув так, щоб помітити, якщо вона копирсатися в ньому буде. Мився старанно, бо палкі пристрасті то одне, але гігієна у південних губерніях нашого любого отєчєства є справою першорядною, що я ще під час служби у Туркестані запам’ятав. Та й сама Ганна Сергіївна це розуміла, бо перед тим, як впасти на ложе кохання і поплисти бурхливим потоком пристрасті до чертогу насолоди (це так їх благородь зволять висловлюватися про свій блуд), примусила вона мене одягти деяку штучку, щоб запобігти і собі клопоту, і мені. І не якусь там «Екстру з резервуарами» по рублю двадцять за дюжину, а кондоми з риб’ячого міхура «Эфъ-Эфъ» аж по сім рублів за дюжину! Дорогі такі, бо робилися не з карасів якихось, а з сьомги та інших благородних порід риб, про що на коробці чесно і написано — «із благородних риб для благородних людей». Ото і я серед благородних людей волею випадку затесався.

Вийшов коли з ванни, краєм ока зиркнув на свій одяг. Так само і лежить, як я його залишив. Тому зовсім мої підозри розвіялися. Ген-ген, із тією чортовою службою доживуся скоро до того, що сам у себе ще документи запитуватиму і підозрюватиму…

— Ой, Ваню, Ваню, — шепоче і солодко потягується лінивою кішкою Ганна Сергіївна. Оці дамочки з дворян або вже тільки про революції та всесвітню перебудову думають і тоді до чоловіків у них інтересу немає, або навпаки, вже такі чуттєві, що просто полум’я. Ось і ця, справжня чарівниця, таке витворяла, що й дівулі з закладу Розочки Шпільман позаздрити їй можуть. І тіло в неї ніжне та доглянуте. Шкіра так така вже біла та тоненька, так її губами м’яти і м’яти. — Не зупиняйся, Ваню, не зупиняйся! — шепоче мені. А куди тут зупинишся, тут вже як із гори котитися, навіть як схочеш, то ніхто тебе не зупинить…