Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Я миттю злетів донизу і сховався у кімнаті, щоб можна було у вікно виглядати. Дивлюся, а довкола хати голяса ходять ті сектанти зі свічками в руках та співають якісь свої чудні співанки. Що вразило, то це їхні очі. Скляні, бездумні. Мабуть, у паралізованого полковника в погляді було більше людського. Ось панночка йде, за нею бородатий, а вже геть далі — поручик.

Аж тут я відчув на потилиці холодний метал револьверного ствола.

— А ви, батінька, цікавенний персонаж, — почувся єхидний докторський голосок.

От лайно, як же я так помилився. Ось чому Ігнат Євсеїч так швидко на доктора зголосився.

— Я тут довідки навів, — продовжує той старий. — Штабс-капітан Мельников не простий фараон. Чим же наша маленька релігійна община могла зацікавити політичну поліцію?

— Ми вами давно цікавимося. Навіть поручика Багдасарова сюди до вас підіслали. Він фахівець по сектах різних, його з Петербурга нам у поміч відрядили. Може, чули, як хлистів у Архангельську арештували нещодавно? Його робота. А після цієї справи поручику вже зірочка світить — штабс-капітаном буде.

— Поручик? Та ви що, він же як телятко нерозумне… — регоче доктор.

— Ну як знаєте, я вам сказав, а ваша справа думати. Мені нема резону під револьвером брехати, — ображаюся я, хоч знаю, що під револьвером саме і брешуть.

— Ну, батенька, ви мене і розсмішили. Мені саме ви одразу видалися особою цікавою і вартою уваги. І про Коканд нібито обмовилися — а хто там служив, цей димок впізнає одразу. І про ревнивого чоловіка баришні Стасовій натякнули. А вона сердешна цим немало переймалася, всю ніч плакала. Дуже, знаєте, вразлива вона і нічого не може із собою вдіяти, бо її душа любить поручика, а тіло — Ігнатія Євсєїча.

— Докторе, якось незручно так розмовляти спиною до вас стоячи, — кажу і все думаю, як свого револьвера вихопити. Бо щось дуже доктор балакучий, видно, не збирається мене живим випустити.

— Та повертайтеся, голубчику, в мене ж є револьвер, а у вас немає. Ігнат вас обшукав минулої ночі, коли ви непритомні лежали. То ж куди ви, до дідька, подінетеся, — усміхається.

Ото добре, коли супротивник посміхається, коли впевнений. Впевнених краще бити, бо не бачать вони нічого окрім своєї впевненості.

— От дивуюся я з вас. На якого дідька вам цей цирк? Просто з дурнів посміятися? — киваю я на оті ходіння зі свічками.

— Ну я був про вас кращої думки, — реготнув доктор, — це ж одне з найбільших помість у губернії. І уявляєте — на нього жодної закладної не має. Тому воно хоч занехаяне, та все одно великих грошей варте. А полковник Стасов заповіт таким робом вчинив, що успадкує не дочка, а майбутній зять, допоки житиме з його донькою. І щоб він обов’язково з дворян був, бо підозрював старий, коли ще при тямі був, що дочка з Ігнатом плутається. Тому довелося цього поручика знайти. А далі просто — вдова все одно по смерті чоловіка успадкує маєток. А секту було неважко придумати. У Ігната в голові й до того неабиякі таргани водилися, він раз із місцевим попом побився через тлумачення якогось місця зі Святого письма. Тому мені лише довелося підіграти, трохи ідейок підкинути у його кволі мізки. Трохи від маніхейства, трохи від гностичної єресі, дрібку від хлистів, дещицю від марксизму і додати фіміаму із чудодійних середньоазійських трав, — посміхається доктор. Клоп, а не людина, однак царем себе почуває, он як груди випнув, як півень перед куркою. Просто таки геній кримінальний. Зажди-но, дорогенький, не кожному Івана Підіпригору надурити вдавалося.

— Я ось із чого дивуюся, докторе, — кажу так здивовано. — Ви людина розумна і вчена та все на світі знаєте. А що ви робитимете зараз, як он наші вже йдуть?

— Як? — здивовано озирнувся доктор.

Хіба ж можна переді мною озиратися? Гучно гримнув постріл кольта, і доктор впав. Процесія зі свічками зупинилася ошелешено, і за мить вони усі кинулися до мене зі страшенним виттям і криками. Чорт, вони непритомні, їх револьвер не зупинить. Ну вб’ю ще кількох, а інші тоді мене просто на шматки роздеруть. У хаті не сховаєшся, то я кинувся до лісу. А ніч, холера, місячна, ясна, видно, хоч голки збирай. І я, наче олень, за яким женеться зграя панських хортів, помчав у бік станції. Ви не знаєте, як вміє бігти Іван Карпович Підіпригора — красиво, ледь торкаючись грішної землі носаками своїх чобіт.

Біжу, чую, що погоня поступово відстає. Он кричить той бородань, щоб бігли за мною, лається на когось. Мабуть, люди провітрилися і вже не задурманені, не хочуть за мною бігти. А ще і пальнув для страху. Бажаючих на кулю нарватися вже не стало, і вони відчепилися. Дійшов я до станції, а там вже нікого. Довелося чіплятися до товарняка та до більшої станції їхати. Там відбив телеграму їх благородію, що треба те кубло розворушити.