Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Намагаюся згадати, коли відчуваю, що від того духу почала потроху паморочитися голова. Ох ти, лишенько, та що це ще таке, до дідька? Потім наче смішки якісь пішли, потім бігати щось почало нагорі, потім кричати чи співати. Хотів підхопитися, а сил немає! Ноги ніби чужі, ватяні, в голові мартопляс якийсь! А воно щось кричить та стогне, вітер якийсь дме, шипить щось! Почали морди чортячі ввижатися, регочуть, кпинять із мене. Мене злякати нелегко, а тут стало страшно, як малій дитині у лісі, захотілося закричати і бігти кудись. Тіло наче пропасниця б’є. Ну його до дідька, тікати звідси треба, вшиватися, доки живий! Кинувся я до дверей, наче несамовитий і бозна, щоб воно було, коли тріснула в мене під ногою мостина. Провалилася нога, я впав, та як гепнуся головою об бильце ліжка, і тут наче світло вимкнули.

Мабуть, треба було таки головою вдаритися, щоб згадати… Я ж служив у армії, в Туркестанському військовому окрузі. Місцина — чистісінько тобі чортяча пательня, до кінця дня сорочка від солі як бляха стає, а онучі хоч викручуй. Не з медом було, та любив я військову службу — сироті й армія як ненька. Якби ж не ротмістр Щербатов, то не покинув би військо й досі.

Ми тоді жили у кімнаті вдвох із унтером Дерещуком, що писарем був у штабі полку. Ото прийдеш додому, скинеш чоботи, завалишся на ліжко і наші вишневі садочки згадуються, осокори край шляху, ставки прохолодні… А унтер Дерещук наб’є люльку тим чудним тютюном, котрий купував у афганських купців і пихкає димком солоденьким. А сам якісь дивні речі розповідає, розумні аж страх. А то просто сміється тихенько. Від щастя, чи що. Тому і знайомим мені цей запах здався — пахло люлькою Дерещука.

Звідки? Валяюся на підлозі, до тями прийшов, думаю, версії вигадую. Із цієї сімейки старий полковник Стасов у південних краях міг бувати, може, бавиться старий тим дурманом? Але він, зі слів поручика, тяжко хворий і себе не може обходити, не те що дертися по крутій драбині на горище. І те зілля не купиш просто так у крамниці колоніальних товарів. Тоді лишається бородатий, Ігнатій Євсеїч. Особа темна і незрозуміло, що його пов’язує з мешканцями цього дому. Але чому цю сімейку так люд місцевий не любить, що за потрійну ціну везти відмовилися? Бояться, чи що? От же дурень я! Треба було б розпитати, що тут і як. А я без розвідки поперся. Помилився.

Усівся я на підлозі, бачу, що ранок вже, скрізь дошки у вікно промені пробиваються. Озираюся по кімнаті й щось мені мозолить очі, щось не так у цій кімнаті. Аж тут нарешті осяяло. Образів святих немає тут! Хоч мали б бути у кімнаті для гостей! А були! Он де плями від них на стіні у кутку є. Плями є, а образів немає. Буває, що ото пани у вольнодумствующі подаються, замислюються, куди не треба, але образи завжди є. А у Стасових — немає.

Як є — моторошна місцина і люди непевні. Сектанти якісь, чи що? Сектанти, взагалі-то, не наш клопіт, ними поліція займається і Священний Синод. От лайно, аби тільки не скопцями виявилися, а то ще візьмуться мене серпом у свою віру навертати, а я навіть зброї не маю. В наших краях їх не дуже чутно, зате, скажімо, у Харківській губернії цілі села є. Та вони багаті як чортяки, а тут злидні не переводяться. Скоро вже дерева у будинок проростати почнуть.

Ото все сиджу, розумію, коли у двері постукали, чи, радше, пошкреблися. Відчиняю — поручик на порозі.

— Як спалося? — питає. Перелякано якось і сам мене роздивляється, наче перший раз побачив і вирішив на все життя запам’ятати.

— Та ось, пане поручику, — скаржуся, — до вітру серед ночі захотілося, було пішов, та мостина гнила піді мною провалилася. На ногу встати геть не можу, вивихнув, мабуть, чи зломив. Мені би лікаря, щоб подивився, бо болить немилосердно. Мабуть, через це і спав погано: всю ніч чорти снилися. Ніби я у пекло потрапив, дим довкола сірчаний, стою я неприкаяний, у самих кальсонах, а ті чорти величезні такі, морди огидні свинячі й десь згори реготом сатанинським наді мною сміються. А так нічого, добре все, дякую, що прихистили, а не в ліс вигнали. Бо у лісі ж то вовча справа жити, людині ж хата потрібна, — ото белькочу, посміхаюся.

Замислився поручик. Гризуть його сумніви щодо мене. Я ж на людях добре знаюся — непоганий бачу він хлопчина, та, видно, добре голову йому задурили.

— Так потяг ваш скоро. Ігнатій Євсеїч завезти вас зголосився на станцію, — нарешті каже Багдасаров.

— Так куди ж мені на той потяг, коли на ногу навіть стати не можу? Я б і сам із радістю додому поїхав. Думаєте я тут по своїй волі? Я ж для купця Митрофана Скоробагатька ліс купити мав, бо він великий тартак будувати зібрався поблизу Дарниці. А того листа взявся передати по оказії, бо штабс-капітан, який його надіслав, якісь справи має із Скоробагатьком, то й мене попросив. Та звідки мені було знати, що ви ліс не продаєте? Люди казали, що у вас того лісу найбільше в окрузі. А я тут лише час змарнував і ще й покалічив ногу. Якби знаття, то і не поїхав сюди. Мене ж як вовка, ноги годують. Я баришник, на комісійних живу. То тут пару рубликів зароблю, то там. І тут ось така халепа, — вже ледь не плачу я, на долю скаржуся.