Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Підходжу ближче і бачу, що будинок — руїна руїною. Либонь, і лагодити тут вже нічого, легше новий звести. Аж не віриться, що люди тут мешкають. Але таки живуть. Он на тому брудному віконці горщик із квіткою, а там білизна на мотузках сушиться, а онде димок йде з труби. Постукав у двері, а сам згадав картинку лубочну. Схожий цей будинок на хату на курячих лапах. Того і чекай, що на бік впаде.

— Хто там? — запитав стривожений жіночий голос.

— Мене звати Іван Підіпригора. Я щодо купівлі лісу прийшов, — брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів.

— Не продаємо ми нічого, вибачте, — відповідає жінка крізь двері. Як же це не продають? Он же у лісі справжньому сидять. Та й бачив я кілька вирубок свіжих при дорозі. Навіщо ж брехати?

— А ще в мене лист до поручика Багдасарова від штабс-капітана Мельникова, — кажу. А сам так відчуваю, що щось у цій справі нечисто.

— Лист? — наче вагається жінка за дверима.

— Так, від штабс-капітана Мельникова. Терміново! Депеша! — кажу я строго, переконливо.

— Ну, добре. Зараз, — наважується жінка.

Чутно кроки. Скриплять мостики, потім шепіт якийсь, знову кроки. Клацає замок і відчинилися двері з таким іржавим стогоном, наче вже століття не відчинялися. На порозі стоїть молодик, років двадцяти п’яти. Високий, худий, блідий і сивий майже увесь. Дивиться на мене підозріло, очі якісь непевні, хвилюється.

— Я — поручик Багдасаров, чим зобов’язаний?

— Лист веліли передати вам, по оказії, — кажу, а сам роблю мармизу просту, як двері. Бо чим простішим тебе вважають, тим краще. — Вибачте, а чайком не пригостите? Цілий день на ногах, пити страшенно хочеться.

— Чаю? — чомусь нервує поручик, наче я в нього грошей попросив. Озирається до будинку, щось собі микитує. Далі зітхнув.

— Ну, гаразд, заходьте, добродію. Зробимо вам чаю, відпочинете трохи.

Запрошує до будинку. Тільки то ж хіба будинок? Сарай для худоби, або печера якась. Пріллю тхне, сліди води усюди, наче тут річки по стелі та стінах течуть. Дах дірявий, а його і не думають латати. Через вологу он стеля провисла, штукатурка зі стін валиться шматками, підлога прогнила, давно вже такої руйнації не бачив.

— Ви обережно, щоб не провалилися, — каже Багдасаров. — Олінька, а чай у нас є?

Заходимо у кімнату, мабуть, кухню, бо он піч стоїть, а біля неї жінка порається. Молода, але якась бліда, хвороблива на вигляд. І погляд у неї колючий, наїжачений якийсь.

— Це моя наречена, Ольга, — знайомить Багдасаров. Він хвилюється чомусь, а жінка навіть уваги не звернула, порається далі. Дивуюся я, що ж панна, а сама хазяйнує! І пере сама, он руки які червоні, натруджені. І ще синці на шиї. Ну це справа молода, хоч до шлюбу і не схвалюється, та життя є життя. Однак надто вже делікатний той паничик Багдасаров, не схоже, що то його робота. Та й губи в нього тонкі, нервові, хіба цими губами таку он квітку поставиш на шиї. Для цього губи потрібні, як у сома. Або у полковника Тівєрцева, який, бувало, поцілує перед фрунтом солдата, якого нагороджує, а потім солдат із синцем ходить від тих губ. Ще жартували тоді, що Тівєрцев замість однієї медалі завжди дві вішає.

Ну, то давно було, а от зараз що відбувається? Дуже дивна сімейка, відлюдники якісь.

— Ви казали про лист? — питає Багдасаров.

— Ага, ось, — віддав йому конверт, що мені їх благородь дали.

Поручик прочитав листа від Мельникова і каже байдуже:

— Перекажіть пану штабс-капітану, що не маю жодної можливості зробити йому візит, оскільки не хочу покидати наречену та її батька. Полковник Стасов зараз дуже хворіє, прислуги немає, а Оленьці самій важко буде. І ліс ми не продаємо.

— Ось ваш чай, пийте та йдіть собі з богом, — баришня Стасова сердито поставила чашку переді мною. Поручик втупився в підлогу, мабуть, ніяково йому за неґречність своєї нареченої.

— Дякую, — кажу і сьорбаю той чай. Ох і чай! Тільки назва, змивки якісь. Я ж бо теж не дуже шикую, але на чаї вже не економлю, бо то ж остання справа. Купую у колоніальній лавці хороший чай, заварюю тільки раз, а потім хлопцям віддаю. Ті скеси, що після мене, ще тричі заварюють, тільки-но б гроші не витрачати. Але навіть і той їхній вже третій краще цих помий, якими пригостили мене. Якби не справа, то і не пив би, пішов би звідси куди подалі. Але я людина служива, є наказ, то є наказ. Ще нічого не знаю про справи тутешні, значить, мушу якось залишитися та дізнатися. Чайок попиваю та посміхаюся доброзичливо, як умію.

— Якщо буде ваша добра ласка, то залишуся тут на ночівлю. Бо вечір вже, а потяг буде лише вранці. Ви не хвилюйтеся, я людина бувала, мені аби прилягти десь, хоч і на підлозі. Клопоту зі мною не буде.