Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Вони тепер до Одеси ані ногою і по борделях більше не ходять. Завели коханку білошвейку, обережні зробилися. А я чув, що невдовзі після нашого від’їзду одеська охранка згоріла. Казали, що внаслідок якогось ганджу електричної проводки, але ось мене щодо цього сумніви беруть.

Припхався я до околотку аж над ранок, зморений, наче пес. Ще б пак, усю ніч стежив за двома важливими бундівцями із закордону. Хитрими вони виявилися і місто добре знали — спочатку довго плутали Подолом, потім зайшли до знайомих і послали хлопчика за харчами та горілкою до сусіднього трактиру, наче збиралися залишитися надовго. Та я теж не в тім’я битий, вже знав такі фокуси, тому оббіг будинок і таки знайшов чорний хід, яким ті бундівці, перевдягнуті на фабричних, вийшли. Теж мені фабричні! Роби вдягли, а руки хоча б вугіллям помазати забули. Йдуть та біліють, пальчики ніжні, наче сосиски у німця Йогансена на Прорізній. Та і хода в них інша, й осанка. Хоч десять роб одягни, а досвідченій людині за версту видно, що то за робітники такі.

Довів їх до квартири, де вони зупинилися, зачекав для впевненості, щоб не чкурнули ті голубчики ще кудись, бо дуже вже меткими виявилися. А тут вже й сонечко встало, двірники мітлами шурхотять, невиспані служниці спішать на базар за свіжими вершками до панського кохфію. Витяг я свого срібного годинника — п’ята ранку. Наче і додому вже пізно йти — поки доплентаюся через усе місто, то вже на службу час збиратися. А околоток рідний зовсім поруч. Козирнув черговому і пішов до філерської. Зняв чоботи, ліг на лаву, накрився кожухом. Ще буде час передрімати якусь годинку-другу, а там хлопці розбудять. Що не кажіть, а не можу в чоботях спати, і раніше через це частенько у халепи потрапляв, особливо на початках служби. Любили тоді мої старші товариші пожартувати з мене, особливо Митрофан Скоробагатько. Якось сховали мої чоботи, поки я дрімав, а тут їх благородіє заходить до філерської. Митрофан як гаркне — смірно! Всі люди як люди — смірно стоять, а я як дурень спросоння чоботи шукаю. Зараз воно зовсім інакше, тепер ніхто такого не утне. Навпаки, он молоді філери і чоботи почистять, і на столі залишать хліба з ковбасою та огірком солоним, щоб коли прокинеться старший товариш, то мав що перехопити.

Добре воно поважною людиною бути. А тут ще спалося мені солодко, наче пикою у миску з медом впав. Сон такий наснився, що й прокидатися не хотілося. Наче я не у місті, не в задушливій філерській, а у рідному селі дрімаю, та не просто в селі, а на сіннику, ото такому, що тільки туди сіно привезли і духмяніє воно, аж у голові паморочиться. А ще й жайвір десь у високості співає. Рай, одним словом. Наче цього мало, ще чую голос знайомий. Приємний, але не можу згадати чий саме. І каже той голос ласкаво так:

— Ваню, прокидайся.

Дивлюся, а то Одарка, донька мельника з нашого села. Така, знаєте, дівчина у тілі, пишна, наче паска великодня, і всі на неї дивляться, наче одразу десять Великих постів відбули. І я дивлюся, тим більше, що з одежі на ній лише наопаш офіцерський кітель із погонами штабс-капітана. Тут би мені й злякатися, звідки на дівці з нашого села кітель офіцерський, але ж забило мені усі баки тіло Одарчине розкішне і думати нічого не можу, тільки сопу, наче паровоз перед відправленням. А дівка далі веде.

— Кохаю я тебе, Ваню. До смерті кохаю!

Шепоче, посміхається і цілуватися лізе. А губи то в неї холодні. Такі холодні, наче земля взимку. Ох тут мені лячно стало! Бо ж згадав, що не топче більше рясту Одарка, померла вона позаминулої зими — випала на ковзанці з санчат, та головою об лід, бідолашна. Казали, ціла калюжа крові натекла, але тут Одарка була ціла і своє далі торочила:

— Прокидайся, Ваньку, під холеру!

Кричить і голос її став грубим, чоловічим, вимогливим. Таким, що аж вуха дер, то прокинувся я у холодному поті, очі продер, ротом повітря хапаю, наче риба на пісочку. Коли дивлюся — біля мене сидить його благородь штабс-капітан Мельников. Тьху, насниться ж таке… Підхопився, вскочив у чоботи, витягнувся во фрунт, і як положено, доповів про тих бундівців. Але його благородь якось те слухав без особливого інтересу, хоч ще вчора кричав, щоб кров із носа знайти бунтівників. Ось і зрозумій те начальство…

Зиркнув сердито Мельников на тих філерів, що затрималися, і вони миттю здиміли з грізних начальственних очей.

— Слухай, Ваню, — каже мені й голос якийсь у нього дивний. Лагідний, чи що. Невже просити буде. У їх благородія завжди голос лагідний, коли просять щось. Наче медом ллють. — Сідай, Ваню, ми ж не на параді. Є в мене до тебе доручення приватного характеру. Зробиш? — дивиться так уважно на мене. А я мовчу. Бо людина серйозна, спочатку хочу почути, що робити треба, а потім вже обіцянки даватиму. — Мені брат мій, Ніколаша, написав. Ну, ти знаєш, він артилерист, аж у Порт-Артурі служить. Пам’ятаєш, приїздив минулого року?