Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Всім стояти, іменем государя! — закричав офіцер.

— Шухєр, фараони, — заволав візник. Двоє гостей, які щойно зайшли до будинку, вистрибнули у відчинене вікно разом із пухкою валізою та вскочили у бричку. Баскі коні щодуху рвонули від небезпеки.

— Я є особа недоторкана, я є помічник германський військовий аташе і кайзер цього так не залишить. Це є неподобство та немислимо у цивілізований держава, — галасував російською з жахливим німецьким акцентом фрегатен-капітан, та ця парочка не надто переймалася тим і безцеремонно запхала його до брички, котра під’їхала з-за рогу. Тут засюрчали свистки і звідусіль бігла поліція.

Жандарми пред’явили посвідки поліцейському приставу.

— Шпигуна затримали, купував секретні документи. Цього фрукта не посадиш, доведеться вислати. Тільки шкода, що продавців згубили, — зітхнув жандармський офіцер.

За рогом на подив перехожих із брички викинули німецький офіцерський кітель та фуражку…

А на ранок штабс-капітан Мельников у парадному мундирі з чорною текою під пахвою увійшов у приміщення одеського жандармського управління і за півгодини повернувся до готельного номера із пляшкою шампанського. Синці на обличчі у нього були, але добре притрушені пудрою, а зараз і зовсім непомітні, бо виблискували їх благородіє неабиякою радістю, наче дівка на Великдень.

— Давай бокали, Ваню! Ми це зробили! Ми це зробили! Шкода, розказати нікому не можна. Але як ми їх круг пальця провели! І полковника з контррозвідки Ляпа для них зобразив, щоб у Бенціона ті папери почали руки пекти, і купця секретних паперів — германського фрегатен-капітана. Ляпа — артист яких мало. А як він кричав — «це є немислимо у цивілізований держава», справжній дипломат! І ми ще й поліцію викликали для більшого, як вони кажуть, шухєру, — реготав Мельников.

Добре його благородію тішитися, а я не на жарт злякався, коли за Ляпою почали стежити Бенціонові посіпаки. Тому треба було йому в германському консульстві з’явитися хоч кілька разів, кров із носа треба було, щоб навіть не сумнівався Бенціон, що Ляпа дійсно з їхнього дипломатичного корпусу. Тому для германців ми сплели байку, що в Ляпи, себто фрегатен-капітана германського військового флоту Зігфріда фон Рогге, одеські босяки гаманця витягли разом із паспортом. Та німці його за свого відразу прийняли, консул навіть кофієм пригощав — мовляв, не дивуйтеся, багато наших підданих тут у такі халепи потрапляє, бо навіть у цій дикій Росії Одеса є найжахливішим місцем. Ось нещодавно тут в одного нашого моряка навіть парадного мундира поцупили. Обіцяв консул Ляпі новий паспорт швидко зробити і з грошима допомогти, щоб той міг повернутися на любий фатерлянд із цієї жахливої та дикої країни. А ще більше я боявся і Бога молив, щоб бандити не зазирнули у ту валізу, на яку Ляпа документи міняв, бо вбили б його на місці й теку оту ми більше б ніколи не побачили.

— А як тобі вдалося німецький мундир роздобути? — питає Мельников.

— То дурниці, ваше благородіє, навіть мови не варто, — відповідаю ніяково.

— Та ж кажи вже, що тут таїтися, — регоче Мельников.

— Я позичив у сусідній пивнушці кашкета посильного із пральні, потім прийшов у готель до одного німця. Він сам і віддав мені свого мундира, ще й черевики. Казав, щоб я добре їх наваксував, а на чай тільки п’ятака дав, скнара. Тепер нехай знає, що тут йому не якийсь там Берлін, а Одеса, і речі свої треба пильнувати.

— Чортяка ти, Ванька, — сміється Мельников. — Ну, давай вип’ємо!

Націдив він повний келих шампанського і випив. А я тільки пригубив, бо і не люблю того кисляччя, та й не п’ється мені, бо знаю з якими людьми і в які ігри почав грати. Такі не вибачають, коли їм газету порізану замість грошей підсунули. Не так за втрачені гроші, як за те, що дурнями їх виставили. Тому не п’ю та час від час у вікно зиркаю.

— Ваша благородь, гляньте у вікно, тільки обережно.

Визирнув Мельников і зблід. Пасуть нас, стоять громили Бенціонові, чекають. Зараз вони розлючені, церемонитися не стануть, просто тут можуть покласти. А воно вмирати не хочеться, а коли врятувався дивом, то й поготів.

Заклякли їх благородь, думають, що робити. А я тим часом постукав до дверей, що вели у сусідній номер. Мельников і не помітив, стоїть, вус гризе, коли голос із-за спини жіночий.

— Доброго дня, панове. — Та ще який голос! Любушкин! А в неї не голос, а мед, та що там мед, із дікалоном мед, чи чим там у раю поять! Ох і Любушка! Та вона одним голосом і розстріляти може, і воскресити!