Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Ті двоє підійшли до мене з-за спини. Один, не витягуючи руки з кишені, встромив мені під ребро щось тверде. Я не рипаюся, не вчора зроблений, розумію, що підпирає мені бік не абищось, а ствол револьвера. Усміхаються мені хлопці.

— Підемо з нами, добрий чоловіче, розмова до тебе є.

— Ну, як розмова є, то чому б і не поговорити. Пішли, погомонимо, — відповідаю.

Вийшли ми з трактиру, зайшли у підворіття, там у двері якісь шмигнули. Мене до стіни поставили, обшукали, забрали мій браунінг.

— Ти хто такий?

І у груди одразу кулаком. Добряче б’ють, мерзотники! Аж закахкав я.

— Кажи, чому про пана Бенціона розпитуєш?

— Бо справа до нього є, — хриплю.

— Фіма, ви тільки подивіться на цього поца, — один каже іншому. — У нього є справа до самого Бенціона!

Регочуть, гицелі. Не заважаю, хай регочуть, сміх же він відволікає, розслабляє. Кривлюся собі й стогну, бідний та нещасний. Вороги мусять думати про тебе гірше, аніж ти є.

— Ванька, яка в тебе справа може бути до пана Бенціона? — питають презирливо. Я дивуюся, звідки вони знають, як мене звуть. Документів при мені не було. Невже заклав хтось? Але хто? Потім тільки дотумкав, що для них всі православні люди — Ваньки.

— Чого мовчиш, поце?

— Важлива справа, — кажу. — Така важлива, що кожному дурню знати того не треба. Тільки самому Бенціону і скажу.

— Пан Бенціон до твоїх справ інтересу не має. Рибам будеш розповідати на дні морському, — каже той, який револьвера мені до спини приставляв, і регоче. Друзяка його Фіма теж регоче.

Розслабилися ті веселуни, пильність втратили. А це дарма, бо ж не те, що у полі, а те, що у коморі. Як крутнуся я, руку заломив, револьвер вихопив, по голові руків’ям приложив і на другого вже дивлюся цівкою просто в чоло.

— Тільки поворушися — пристрелю, як зайця!

Він уже не сміється, лупає очима на непритомного товариша, руки слухняно підняв. Зрозумів, що я не жартую і рипатися не варто, бо одразу кулю пущу.

— На коліна ставай.

Цей парубійко став. Забрав я у нього з-за пояса свій браунінг.

— Тепер веди мене до пана Бенціона.

— Та він не буде з тобою розмовляти, село! — каже Фіма. Я йому чоботом у живіт, щоб до тями привести.

— Не твоя собача справа, чи буде він зі мною розмовляти, чи не буде. Твоя справа — відвести.

— Ні, не поведу! Я своїх не здаю, — кахкає він із землі.

— Це ти молодець, Фімо, — посміхаюся. — Але тут ось яка справа. Скажи мені, вухо тобі потрібне? — питаю, а сам йому револьвер до вуха приставив. — Потрібне? Як потрібне, то веди. А як ні — то відстрелю його прямо зараз. Будеш потім всім показувати, який ти сміливий і своїх не здаєш.

Мовчить він, зблід. Мабуть, не мав ще справ із серйозними людьми, серед курей царював, півник.

— Я до трьох рахую. А ти про вухо подумай. Раз.

На «три» він погодився. Красень же, мабуть, дівчата за ним так і впадають, як же йому без вуха? Я його напарника зв’язав, щоб як до тями прийде, не втік одразу, і пішли ми.

— Тільки ти тойво, дурниць не роби. А то не без вуха залишишся, а без голови — я добре стріляю.

Він і не рипався, привів у якийсь генделик, зайшли у задню кімнату. Там дивляться на мене двоє. На мене, потім на провідника мого. Той блідий весь, аж труситься.

— До пана Бенціона йому потрібно, — киває у мій бік.

— Хто такий? — питають вже у мене.

— Іван Підіпригора. У важливій справі, багато часу не заберу, — кажу, а сам тримаю на мушці провідника. Один із чоловіків зайшов за невеличкі, оббиті залізом двері. За хвилину вийшов.

— Приймуть тебе пан Бенціон. Тільки зброю залиш.

Віддав я і свій браунінг, і чужий револьвер, зайшов до кімнати. Сидить там за різьбленою конторкою жид, здоровий такий, із поглядом нахабним, і дивиться невдоволено.

— І що тобі треба? — питає.

— Теку з документами, що у саквояжі була і яку ваші башибузуки в офіцера на Французькому бульварі відібрали. Краще повернути, щоб не було вам неприємностей. Бо з охранки він, самі розумієте.

Тут як зарегоче Бенціон, аж зайшовся, вже батистовою хусточкою сльози витирає. Люблять же пореготати тут в Одесі, веселі тут люди, дивлюся.

— І які нам охранка може неприємності зробити? — питає нахабно.

— Доки не повернете цю теку, ми вам світ як рукавичку зробимо. Бо багато чого можемо, у тому числі й на закон іноді начхати. Та й у поліції до вас, пане Бенціоне, запитання можуть виникнути, — лякаю його трохи. Але я лякаю, а йому, чортяці такому, не страшно, знову регоче.

— Поліція нас осторонь тримається. Після того, як на Молдаванці відділок згорів, не лізуть до нас фараони. А полізуть, знов отримають. І охранка отримає, коли пхатиметься у мої справи.