Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Навіщо вам війна, пане Бенціоне? Займайтеся своїми гешефтами, допоки вони нас не цікавлять, та не пхайтеся в політику, бо карка зламаєте.

— Той офіцерик образив мене. Я до Люби прийшов, а він кричати почав, лаятися, жидом пархатим обізвав. Я б його вбив, тільки це б йому дуже легко було. А я хотів, щоб він помучився. То нехай мучиться. Не бачити йому тієї теки. Таке моє останнє слово, поце.

Сказав і нахилився до бюро, якісь папери вивчати.

— Як забажаєте, пане Бенціоне, — вклонився я йому і вийшов. Охоронці мені зброю повернули і вивели на вулицю.

— Щоб більше ми тебе тут не бачили.

Та і я не те щоб мріяв ще їхні мармизи споглядати. Відійшов я на кілька кварталів і присів на лавці. Ох і калатає серце та піджилки трусяться. Все ж таки не до кума на чарку ходив, а у саме лігво бандитське. І скажу вам, що це ще страшніше від шабельної атаки, коли кулі біля вуха свистять… Почекав, поки заспокоюся, і посміхнувся.

— Не хочете по-людськи, будемо по-поганому. І ніхто не має права Івана Підіпригору поцом обзивати, — кажу сам собі. Я достеменно і не знаю, що це таке, але розумію, що погане щось.

Дістану вас, навіть як їх благородіє застрелиться, все одно дістану…

Перепочив трохи, та й у ноги. Оббігав Привоз, найбільший базар одеський. Тинявся, прислухався до розмов, пив пиво у припортових кабаках. Ген-ген, нелегко ж буде. Цей Бенціон — некоронований король одеської босоти, на нього мало не молиться місцева жидівська голота, бо щедрий він, схильний до такого собі форсу бандитського. Ще й немало городових і урядників поліцейських у нього друге жалування отримує. Розумний той Бенціон, хитрий та жорстокий. Немало інших душогубів зараз на дні морському рибу собою годують, бо колись йому дорогу перейшли.

Приплентався я ввечері на дальній рибальський причал, зняв чоботи, опустив находжені ноги у воду, сиджу і думаю. Теплі хвилі лагідно плещуть, сонце багряне за обрій сідає, стежка золота на хвилях — хоч до раю нею іди. Краса і благодать, та думки мої геть про інше. Не за нами зараз сила, та й того Бенціона місцева поліція вже давно впіймати не може. Точніше впіймати може, а посадити немає за що. Бо ж ні до чого непричетний, живе собі птахою небесною, не сіє, не оре, а гроші має. Хороші гроші, яких вистачає на все. Чи на всіх. Вода камінь точить, а гроші — людину. Ось і сточив той Бенціон тут усіх на мотлох, як міль крупу.

І так і сяк я прикидав — нічого на думку не спадає, куди не кинь — скрізь — клин. Якось перехитрувати того лиса треба і вберегтися від його громил. Одне ясно — намагатиметься він ті папери якомога швидше продати, купця шукатиме, бо ж добре розуміє, що вони руки печуть — як накриють його з тією текою, то каторгою не відбудеться, це вже буде державна зрада та військово-польовий суд. Втім, може просто спалити, але то був би не Бенціон, цей жид відступати не любить.

Нічого я не надумав, поплентався до Мельникова.

— Ваню, ну як? — питає його благородіє з надією.

— Даремно ви Бенціона жидом пархатим обізвали, — відповідаю, — не можна так. Якби не це — могли б і домовитися. А так образився він, помститися вам хоче. А він же король місцевих кримінальників, у Бенціона тут скрізь вуха та очі, а громил озброєних немало, ще й поліцію на своєму жалуванні тримає.

Скис Мельников, знітився, очі згасли.

— Як п’яний я був, дурний. Запаморочилось мені в голові від тієї Люби, — каже, а сам аж схлипує. Ну так, важко ж йому, бо перший раз по мордасі отримав, не звик ще. Сам кулаки частенько тицяв у зуби, а як його, так он і скис. Ніжні, ці паничі. — Ти, Ваню, пообіцяй, що хоч тіло моє довезеш додому, супрузі моїй любій Дашеньці, щоб поховала як слід, за християнським звичаєм. Бо ще зариють мене тут в одній ямі з якимись безхатченками та волоцюгами.

— Та, звісно, довезу як треба буде, ваше благородіє. Тільки зачекайте трохи, може, щось придумаємо, — кажу, хоч сам у це вже не дуже вірю.

Вранці знову подався я до міста, може, нашукаю щось чи вигадаю, щоб і самому не зневіритися. Аж тут на Дерибасівській обличчям до обличчя стикаюся з тим самим полковником, який мене на вокзалі у Києві за вухо хапав. Йде павичем, вуса напомаджені, рука бубликом, а під ручку веде даму. Старшу за нього, пишну. Вона в діамантах, шовками шелестить. Щось розказують люб’язно його превосходітєльство, дама хихоче дурнувато. Із купчих, вочевидь, ця мадам і не з бідних. Мабуть, у полковника справи грошові похитнулися, коли шукає таких амурів… Тут мене наче блискавкою вдарило. Я згадав, звідки я знаю його.