Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Ваше прєвосходітєльство! — кричу. — Скільки років минуло! Як здоров’ячко супруги вашої Лізавети Федорівни? Як синочок, Мітєнька, в гімназії вчиться? Вже, мабуть, атестат скоро отримає? А донечка ваша, красуня Кіті?

Дама застигла, наче мумія єгипетська, яких ото в цирках показують. Полковник очі вирячив, розчервонівся, наче рак у казанку, і шипить, наче закипає:

— Ви помилилися, милостивий судар, я вас не знаю!

Не знаєш? Зара взнаєш!

— Як же не знаєте, ваше прєвосходітєльство? Я ж Ванька, син вашої покоївки і братець ваш по крові, бо в нас папінька один!

Дама розвернулася, та як відважить полковнику ляпасу, той аж бідний ледь не покотився! Купчихи, вони такі, їм під гарячу руку не потрапляй!

— Вікторе, як ви могли! — простогнала вона пораненою тигрицею, розвернулася і пішла геть, колихаючи своїми щедрими принадами. Полковник ошелешено дивився на мене. Хоча який там він полковник! Він же Ляпа!

— Пам’ятаєш справу купчихи Зуєвої? Ти тоді вдівцем-бароном працював. Поліція хотіла те вбивство на тебе повісити. І повісили б, якби не ми. Бо ти купчиху не вбивав, а тільки обікрав. А вбили анархісти-комуністи. Вони прийшли після тебе з метою революційної експропріації і не знайшли не те що грошей, а й срібних виделок у буфеті. Тому з спересердя і вбили її. Бо анархісти-комуністи зарізяки й бандити, а ти шлюбний аферист, а не вбивця. Я так і казав штабс-капітану Мельникову — Ляпа не вбивця, купчиху хтось інший закатрупив. Ти ще тоді співпрацювати з нами зголосився.

Бачу міниться в лиці Ляпа, то ледь не з кулаками на мене кидався, а то сумирний зробився, наче бичок кастрований.

— Ляпо, я ось що подумав. А Бенціон знає, що ти на його вотчині промишляєш? Тут Одеса, на промисел дозвіл треба брати в Бенціона і половину здобичі віддавати, бо карає він строго. Але ж ти не брав дозволу, ти жадібний. Тобі б зірвати куш і в ноги.

— Чого вам від мене треба? — питає Ляпа. А я сміюся, сам собі: полковник! І як я його у Києві не впізнав? Запорошив він мені очі мундиром та бородою!

— Ось це вже розмова, — кажу і сміюся. Весело мені стало, регочу ніби причинний, — ти ж артист, Ляпо, такий талантище марнуєш, тобі б в імператорському театрі грати головні ролі. Навіть я тебе не пізнав! А в мене око гостре! Значить, талант у тебе. А таланти мені зараз потрібні. Пішли, поговоримо.

Запропонував я йому дещо. Спочатку він так злякався, що довелося за ним бігти і за полу ловити. Потім довелося гори золоті наобіцяти, нарешті й браунінг до голови приставляти, допоки він зголосився. Ну і пішло.

За столом ресторану сидів підпилий полковник у компанії офіцерів.

— У тій охранці одні дурні працюють, знову секретні документи загубили. І не просто загубили, а в одного дурня-жандарма ті папери відібрали просто на вулиці одеські босяки. Яка ганьба, уявляєте? А у тих паперах компрометується не лише агентура охранки, а ще й наша, військова. Наша мережа у Європі під загрозою викриття! Та за таке під трибунал віддати мало, — він гупнув кулаком по столу. — А тепер нам, військовій контррозвідці, це неподобство розгрібати треба. Тим більш, є відомості, що ними зацікавилися германці. Та ми тих босяків одеських у баранячий ріг скрутимо, ми не будемо з ними миндальничати, як ті жандарми. Догори дригом перекинемо Молдаванку та Пересип, як треба буде, козачків вулицями пустимо і шмагатимемо нагайками всіх підозрілих. Государ вже надав необхідні повноваження. Ми телеграфували до Херсона, звідти два козачі полки сюди вирушили та жандарми, бо до місцевої поліції жодної довіри не має. Час вже нарешті навести тут лад!

Розмова панів офіцерів згодом повернула в інший бік, про дамочок та полювання. А з-за дальнього столика нічим особливо непримітний чоловік розрахувався і вийшов. На столі він лишив газету «Одєссітъ», де на останній сторінці з оголошеннями було обведене олівцем одне повідомлення: «Розшукується чорна шкіряна тека з важливими документами комерційного характеру. Того, хто поверне, очікує ВЕЛИКА винагорода».

У двері будинку на одній із тихих вуличок добропристойного району подзвонив якийсь босяк, однак, коли господар відчинив двері, він одразу прожогом чкурнув геть.

— Scheisse! Wieder diese wilden Russen… — презирливо кинув чоловік у мундирі фрегатен-капітана германського військового флоту, вставив у око монокля на золотому ланцюжку і запалив папіроску. Він наче на когось очікував. Незабаром до будинку під’їхав лихач і з екіпажу вийшло двоє чоловіків із шкіряною текою. Візник безтурботно гриз насіння, сидячи на козлах. Раптом із-за рогу вибіг жандармський офіцер і ще один чоловік у цивільному з пістолетами в руках.