Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Хай тобі грець! Ти що твориш? Я ж тобі не худоба безсловесна! А ти нічого не тямиш у переломах кісток. Кажу ж доктора пришліть, я заплачу! — кричу, сам скривився, аж тремчу, наче моя нога ось-ось відпаде.

— Щось здається мені, що дуриш ти нас, чоловіче. Сідай, завезу тебе на станцію, поки я не передумав, — недобре усміхається той Ігнат Євсеєвич у свою чорну бороду.

— Що ж за люди ви? — кажу. — Гірші за нехристів! Колись, як служив у війську, під Кокандом мене перемитники підстрелили. Вискочив із-за гори просто на них. Поки втікав, кулю отримав та ще й у те місце, що ні самому подивитися, ані іншим показати. Ніби і дрібниця, а верхи їхати не міг. Тому мусили хлопці мене у тубільців лишити на кілька днів. А ті люди хоч у злиднях страшних жили, але останнім шматком хліба зі мною ділилися. Декому із християн варто у тих магометан милосердю і співчуттю повчитися! — скиглю я, за ногу тримаюся, шиплю, наче самовар розігрітий.

— Під Кокандом, кажеш… — хмикнув чорнобородий, — гаразд, буде тобі доктор.

Ось він, вражина, і є головним тут. І Коканд для нього, здається, слово знайоме. Нехай закурите ви вночі знову тієї трави афганської, а я тоді ще по будинку пройдуся. Закладаюся, немало тут є ще цікавого для нашого відомства.

Невдовзі баришня доктора привезла. Старенький, із борідкою клинчиком, свого саквояжа медичного до грудей тулить. Видно, побоюється чогось. Здається, не з їхніх, але хто зна…

Ногу мені промацав.

— Немає перелому, батенька, — каже. Ну я й сам те знаю. Тихенько смикаю його за рукав.

— Насправді я з поліції, докторе, — шепочу. Він киває мовчки — молодець, бо напевно, що нас підслуховують під дверима. — Докторе, допоможіть слідству, телеграму відправте, — і тицяю йому папірець.

— У вас, батенька, вивих був. Вам до завтра ніяк на ноги вставати не можна, — каже голосно, щоб вони чули.

Я лежу собі в ліжку. Ніхто не зайшов до мене аж до самого вечора. Навіть чаю не запропонували. Собаці й те б помий винесли, а мені — нічого. Вже сутеніти почало, коли знову отим солодким запахло. Я до стіни, знайшов трубу, через яку ото навіювали мені. Ну нехай, я обличчям до вікна і свіжим повітрям дихаю, а вже вся кімната у диму. Потім чую, голоси якісь за вікнами гомонять, наче люди якісь збираються. Далі вони усі на горище перебралися, вже й димком знайомим потягло. Тоді я тихенько, щоб не рипнути, вибрався з кімнати. Темінь, хоч у морду дай. Аби тільки десь не провалитися і дійсно ногу не зламати. Перша кімната — чиркнув сірником — просто звалище якихось старих меблів. Далі знову пустка, павуками заснована. Тут наче молоді живуть, там квітка на вікні стояла. Далі знову порожньо. Господи, як можна було до такого будинок довести? І ось нарешті в ніс вдарив важкий дух. Ніби несвіжою білизною, сечею і ще чимось, наче ліками. Я запалив сірника. На ліжку лежав старий чоловік із запалими очима, блідий, як полотно. Я вже думав, що то мрець, та він поворухнувся.

— Полковнику, — прошепотів я.

Він лише кліпнув червоними запаленими очима. От лихо, він не при собі, мабуть, паралізований. Я кинувся до старого бюро і почав відчиняти шухляди. Мишачий послід, якісь уривки старих паперів, різний старий мотлох. Нічого цікавого. Та ось на дні останньої щось брязнуло — нарешті, зброя. Великий револьвер, кольт старого армійського зразка і жменя набоїв насипом. Так і знав, що у старого вояки мусить зброя залишитися. Я швидко зарядив його. Бо Ігнат Євсеїч не той чолов’яга, щоб із ним голіруч розмовляти. Аби тільки стріляти не довелося, бо той револьвер може бути занехаяним не гірше за будинок, ще чого доброго в руках рознесе при пострілі або осічка вийде. А на горищі вже співати почали. Що ж там, до дідька, робиться? Пробрався я поближче, слова почав розбирати.

— Істину кажу вам, той хто гріха не пізнав, той спасіння не знайде, бо не відчув відрази до нього справжньої, а лише лицемірну. Усю мерзість гріха самому спробувати слід, щоб потім відмовитися від нього, і проклясти батька його, сатану, — гримів голос бороданя.

З відчинених дверей горища валив густий білий дим. Я виліз на драбину і обережно заглянув туди. На кількох жаровнях тліло те зілля, повсюди горіли свічки. Пульсуюче плетиво спітнілих від хіті тіл, годі у цьому розібрати де хто. Хлисти чи хто вони, до дідька, такі, але, вочевидь, що у височайшому циркулярі про віротерпимість государ про них згадати забули. Нарешті, вони потомилися вкушати гріха і тоді бородатий прорік:

— А тепер, браття та сестри, треба очистити молитвою наші душі від мерзоти тілесного гріха.