Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Наступного дня десь по обіді вже з двома десятками солдатів прибули ми до маєтку полковника Стасова. Виявилося, що доктора я застрелив на смерть. І не доктор то був, а відставний чиновник акцизного відомства Олексій Бурлаков, який звільнений був із ганьбою зі служби за махінації і в тюрмі сидів, але темних справ не покинув: секту придумав організувати, щоб захопити майно Стасових. Сказав, що лікар, почав старого полковника лікувати та так залікував, що коли ми приїхали, то він і слова не міг сказати, тільки тремтів та мугикав. Справжні лікарі казали, що поїли старого якимись відварами, для голови руйнівними. Помучився бідолашний ще кілька місяців і помер. Що ж до Ігната Євсеєвича, то він втекти спробував, але його арештували, судили і до Сибіру спровадили. Доньку ж полковника до божевільні відправили, бо теж ті відвари пила і ввижалося їй тепер бозна-що час від часу. Поручик Багдасаров заради неї службу таки покинув, квіти щодня носив. А як тільки випустили її, так побралися вони з поручиком того ж дня. Молоді одразу продали маєток і виїхали за кордон. Там, кажуть, інші сектанти їх обшустали. Що і не дивно. Голова, вона ж як фортеця. Коли зламають стіни і увійдуть раз, то і другий увійдуть. Ось так.

— Ну, годі спати, солдатику, ранок вже настав.

До чого ж приємний жіночий голос — м’який, оксамитовий із низькими нотками, либонь, наснилося мені це все у солодкому сні. Я розплющив очі й побачив, що валяюся в ліжку, зовсім голий та ще й не сам. Поруч лежала жінка, вбрана лише в ажурні шовкові панталончики. Вона пестила мій живіт, пробігаючи своїми ніжними пальчиками рубці та шрами, отримані мною під час служби у Туркестані.

— Ти наче спортсмен. Які м’язи! Невже гімнастикою займаєшся? — поцікавилася незнайомка.

Яка там гімнастика! Просто філера, як вовка, ноги годують, увесь час бігаєш, то жирком не запливеш. Ну і гантелі вдома тягаю, щоб не важко було чи на дерево залізти, чи паркан перескочити, а то й при необхідності й проміж очі дати якомусь дуже вже непосидючому бунтівнику.

Її рука поволі опускається вниз по животу…

Ну, про те, як воно буває у Ялті та на інших курортах, я чув. Що приїздять відпочивальниці, які прагнуть відпочити не тільки душею, а й тілом, бо мужі їхні заклопотані серйозними справами і, вочевидь, чоловічої уваги приділяють їм недостатньо. Але щоб ось так, щоб майже силою, ніби розбишакуватий парубійко нетямущу сільську дівку, затягти співробітника охранки, ще й при виконанні службового обов’язку, до себе в номер! Куди ж наше любе отєчєство котиться? Це вже зовсім падіння нравів та кінець світу!

Обурююся я, але якось мені не обурюється. Лише б’ють дрижаки від тих ніжних дотиків, і моє грішне тіло знову жадає, бо ж слабка людина, особливо супроти таких принад.

— Ох, який же ти ненаситний! — сміється вона і цілує мене. Її тіло пахне солодкими п’янкими південними квітами, і саме цей запах збив мене тоді зі шляху істинного, відволік від виконання службового обов’язку.

Я ж у цей готель «Ельсінор», поруч із набережною, прийшов по справі — слідкував за одним суб’єктом, який тут проживав. Зупинився перевести трохи подих, коли двері сусіднього номера зненацька тихо відчинилися і чиїсь руки потягли мене всередину. Я від несподіванки аж за пістолетом потягся, бо думав, що викрили мене, та від запаху того південного та гарячих цілунків відразу сп’янів і вже опору жодного не чинив, а зовсім навіть навпаки сприяв гріхопадінню зі всієї сили. Ось тепер лежу в ліжку втомлений, розм’яклий, поруч із розкуйовдженою і замріяною дамочкою. Вона палить тонку дамську папіроску і цей духмяний димок приємно лоскоче мої ніздрі…

Тут, мабуть, трохи пояснити треба, як я, співробітник київської охранки, опинився у Ялті. Та за наказом, як же ще! Бо не по кишені мені такі відпочинки, дорого тут, у Криму, знаєте, простій людині. Тому я тут за казенний кошт. Викликав тиждень тому мене штабс-капітан Мельников і наказав супроводити одного суб’єкта, який нібито на курорт зібрався. Ми його підозрювали у зв’язках із бунтівниками. За ним ще й кримінальна поліція йшла, бо вважала, що він причетний до пограбувань банкірського дому «Шепарович і Фукс». Але то не наша підслідність, тому досі нас це не обходило, а ось зв’язки цього суб’єкта з різними бойовими групами викликали в нас неабиякий інтерес.

— Їдь, Ваню, подивися за цим паном Гусєвим, — наказав мені штабс-капітан. — Тільки обережно, голову під кулі не пхай, бо кажуть, що він за зброю швидко хапається і стріляє добре. Його вже кілька разів заарештовували, та жодного разу не змогли довести причетність. Чисто працює і свідків не залишає. Я б його і не чіпав, але наші агенти доповіли, що він пообіцяв своїм товаришам допомогти зі зброєю. Аж ось купив квиток до Сімферополя. Може, їде на море відпочити, а може, і у справах. Подивися за ним, чи дійсно він зброю шукатиме і де саме. У них зараз зі зброєю погано, після того, як ми штабс-капітана Рахматова викрили, — їх благородь задоволено потирають руки.