Andriy - Unknown

Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.

— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.

— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче сніжинки.

Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.

— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.

— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.

— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.

Гортензія знову запхнула в рот жменю хрустиків, а як заговорила, то навсібіч укотре вже розлетілися крихти.

— Якщо виживете тут у перший рік, то, мабуть, і далі продержитесь. Але багато хто не виживає. Їх виносять звідси на ношах. Я це часто бачила й чула їхні крики.

Гортензія зробила паузу, щоб насолодитися ефектом, справленим її словами на двох дівчаток. Ефект був незначний. Вони стояли незворушні. Тому здоровуля вирішила почастувати їх ще однією порцією інформації.

— Ви вже знаєте, що в квартирі Транчбулки є шафа для порушників дисципліни, яка називається «карцер»? Ви чули про карцер?

Матильда з Лавандою тільки головами заметляли, й далі не зводячи очей зі здоровулі. Вони були такі маленькі, що звикли з недовірою ставитися до будь-яких більших за них істот, особливо до дівчат-старшокласниць.

— Карцер, — вела далі Гортензія, — це височенна й страшенно вузька шафа. Площа її дна — всього двадцять п’ять квадратних сантиметрів, тому там геть не можна сидіти, навіть навпочіпки. Треба стояти. А три її стінки зроблені з цементу, з якого скрізь стирчать друзки розбитого скла, тож до них не притулишся. Якщо вас там замикають, то доводиться увесь час стояти струнко. Це жах.

— А хіба не можна притулитися до дверцят? — запитала Матильда.

— Не мели дурниць, — заперечила Гортензія. — З дверцят стирчать тисячі гострющих цвяшків. Їх забивала, мабуть, сама Транчбулка.

— А ти там бувала? — поцікавилася Лаванда.

— У першому класу я там побувала шість разів, — відповіла Гортензія. — Двічі цілісінький день, а інші рази по дві години. Але й двох годин цілком вистачає. Там суцільна темрява, і треба стояти навитяжку, бо як поворухнешся, то тебе штрикає або скло зі стін, або цвяшки з дверцят.

— А за що тебе туди запхали? — спитала Матильда. — Що ти зробила?

— Першого разу, — пояснила Гортензія, — я вилила півсклянки світлої патоки на той стілець, де мала сидіти під час молитви Транчбулка. Вийшло чудово. Коли вона сіла, то так голосно чвакнуло, ніби гіпопотам став лапою в багнюку на березі річки Лімпопо. Хоч ви ще малі й дурні, і не читали «Такі собі казки» Кіплінга.

— Я читала, — мовила Матильда.

— Брехунка, — добродушно сказала Гортензія. — Ти взагалі ще читати не вмієш. Але то таке. Отож коли Транчбулка всілася на світлу патоку, чвакання було шикарне. А коли вона підскочила з місця, то стілець приклеївся ззаду до її паскудних зелених бриджів і кілька секунд висів, аж поки відлипла патока. Тоді Транчбулка помацала бриджі ззаду руками, й обидві її долоні покрилися тією гидотою. Чули б ви, як вона ревіла.

— А як вона дізналася, що це твоя робота? — здивувалася Лаванда.

— На мене наябедничав малий курдупель Оллі Боґвісл, — пояснила Гортензія. — Я вибила йому передні зуби.

— І Транчбулка запхнула тебе на цілий день у «карцер»? — зойкнула Матильда.

— На цілий-цілісінький, — підтвердила Гортензія. — Коли вона мене звідти випустила, то в мене голова йшла обертом. Я щось бурмотіла, як ідіотка.

— А за що ти ще опинялася в карцері? — запитала Лаванда.

— Ой, та я вже всього й не пам’ятаю, — відповіла Гортензія. Вона це сказала з виглядом старого вояка, котрий побував у стількох битвах, що хоробрість для нього стала чимось звичайним.

— Це було так давно, — додала старшокласниця, запихаючи в рота хрустики. — Ага, одне пригадала. Ось як воно було. Я вибрала час, коли Транчбулка проводила урок у шостому класі, підняла руку й відпросилася в туалет. Але замість того, щоб іти туди , я нишком прокралася в її кабінет. Швиденько там понишпорила й знайшла шухляду, де в неї лежали тренувальні штани.