Andriy - Unknown

— А хто тебе, Матильдо, навчив читати? — поцікавилася міс Гані.

— Та я сама навчилася, міс Гані.

— А ти вже читала сама якісь книжки — я маю на увазі дитячі книжки?

— Я прочитала ті книжки, що є в громадській бібліотеці на центральній вулиці, міс Гані.

— Вони тобі сподобалися?

— Деякі дуже, — зізналася Матильда, — а інші були, на мою думку, доволі нудні.

— Назви якусь, що тобі сподобалася.

— «Лев, чаклунка й шафа», — відповіла Матильда. — Мені здається, що пан К.С. Льюїс — дуже добрий письменник. Але в нього є один недолік. У його книжках немає смішних сцен.

— Твоя правда, — погодилася міс Гані.

— І в пана Толкієна небагато смішного, — додала Матильда.

— А ти гадаєш, що в усіх дитячих книжках повинні бути смішні сцени? — запитала міс Гані.

— Так, — підтвердила Матильда. — Діти не такі серйозні, як дорослі, і люблять сміятися.

Міс Гані була приголомшена мудрістю цієї крихітної дівчинки. Вона запитала:

— А що ж ти робитимеш тепер, коли прочитала всі дитячі книжки?

— А я читаю інші книги, — відповіла Матильда. — Беру їх у бібліотеці. Пані Фелпс дуже добре до мене ставиться. Допомагає мені вибирати.

Міс Гані нахилилася всім тілом над столом і зачудовано дивилася на цю дитину. Вона вже геть забула про існування інших учнів.

— Які ж це інші книги? — тихенько поцікавилася вона.

— Я дуже люблю Чарльза Дікенса, — сказала Матильда. — Його герої такі смішні. Особливо містер Піквік.

Тієї миті в коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку.

На перерві міс Гані відразу вийшла з класу й подалася прямісінько в кабінет директорки. Вона відчувала шалене збудження. Щойно вона зустріла маленьку дівчинку, котра володіла, так їй принаймні здавалося, геніальними розумовими здібностями. Було дуже мало часу, щоб добре з’ясувати рівень геніальності цієї дитини, але й цього міс Гані цілком вистачило, щоб усвідомити необхідність негайних дій. Було б безглуздо, щоб така дитина ниділа в першому класі.

Зазвичай міс Гані побоювалася директорки, тримаючись од неї якнайдалі, але цього разу була готова мати справу з ким завгодно. Вона постукала в двері страшного директорського кабінету.

— Заходьте! — пробубонів низький погрозливий голос пані Транчбул. Міс Гані зайшла.

Більшість директорів займають свої посади завдяки низці позитивних рис. Вони розуміють дітей і беруть дитячі потреби близько до серця. Вони співчутливі. Вони справедливі й виявляють значну цікавість до питань освіти. Пані Транчбул не мала жодної з цих рис, і було незбагненно, як вона взагалі отримала цю роботу.

Насамперед вона була неймовірно дебела жінка. Колись вона була відомою спортсменкою, і навіть зараз важко було не помітити її могутніх м’язів. Вони випиналися на її бичачій шиї, на здоровенних плечах, товстелезних ручиськах, жилавих долонях і могутніх ножищах. Дивлячись на неї, можна було уявляти, як вона згинає залізні рейки й роздирає надвоє телефонні довідники.

Її обличчя, мабуть, ніколи не бувало гарне чи радісне. Директорка мала вперте підборіддя, жорстокі губи й малесенькі пихаті очиці. А якщо взяти її одяг... він був, м’яко кажучи, дуже дивний. Вона завжди вбиралася в бурий бавовняний балахон, затягнутий на талії широким шкіряним поясом. Цей пояс застібався спереду величезною срібною пряжкою. Масивні стегна, що випиналися з-під балахона, були стиснуті чудернацькими бриджами темно-зеленого кольору, зробленими з грубої саржі. Ці бриджі сягали трохи нижче колін, а далі внизу красувалися закасані зелені панчохи. Вони підкреслювали потужні м’язи литок. На ноги директорка взувала грубі коричневі черевики на пласких підборах зі шкіряними ремінцями.

Одне слово, вона нагадувала радше ексцентричну й кровожерливу любительку оленячих ловів, ніж директорку порядної дитячої школи.

Коли міс Гані зайшла до кабінету, пані Транчбул стояла біля свого величезного стола з нетерплячим і похмурим виразом обличчя.

— Слухаю, міс Гані, — буркнула вона. — Що тобі треба? Ти якась схвильована й збентежена. Що сталося? Може, ті малі негідники стріляли по тобі паперовими кульками?

— Ні, пані директорко. Нічого подібного.

— А що ж тоді? Кажи скоріше. Я маю повно роботи. — Говорячи це, вона простягла руку й налила собі склянку води з глечика, що завжди стояв у неї на столі.