Иэн Макьюэн - Спокута

— Я навіть не знала, чи ти живий.

— Якщо ми збираємося розмовляти, нам краще сісти, — сказала Сесилія.

— Не впевнений, чи я зможу. — Він роздратовано відійшов до сусідньої стіни, десь метри на два, сперся на неї, схрестив руки на грудях, переводячи погляд з однієї сестри на іншу. Майже одразу рушив до дверей спальні, там розвернувся, щоб повернутися на старе місце, передумав і залишився стояти, засунувши руки в кишені. Він був великим мужчиною, і кімната наче поменшала. У її замкненому просторі він не знаходив собі місця, немовби задихався. Витягнув руки з кишень, пригладив волосся на потилиці. Потім узявся під боки. Тоді знову опустив руки. Весь час стежачи за його нервовими рухами, Брайоні зрозуміла, що він розгніваний, дуже розгніваний, і щойно вона збагнула це, він сказав:

— Що ти тут робиш? І не розказуй мені про Суррей. Хочеш їхати — ніхто тебе не тримає. Чого ти прийшла?

— Я хотіла поговорити з Сесилією, — сказала вона.

— Он як. І про що ж?

— Про те жахливе, що я наробила.

Сесилія підійшла до нього.

— Робі, — прошепотіла вона. — Любий. — Вона взяла його за руку, але він вишарпнув її.

— Не розумію, навіщо ти впустила її. — А тоді до Брайоні: — Буду з тобою зовсім відвертий. Я не знаю, чого мені хочеться більше — скрутити твою дурну шию тут же на місці чи викинути тебе з кімнати й спустити зі сходів.

Якби не весь її попередній досвід, вона б справді перелякалася. Часом їй доводилося чути, як солдати в палаті лютують через власну безпорадність. Коли їх розбирало, безглуздо було переконувати чи заспокоювати їх. Це повинно було вийти з них, і найкраще було стояти й слухати. Вона знала, що навіть якщо вона схоче зараз піти геть, це тільки спровокує його. Тому вона лиш дивилася на Робі й чекала всього подальшого, всього, що їй належиться. Але вона не боялася його, принаймні фізично.

Він не підвищував голосу, хоча нехіть так і прискала з нього.

— Ти взагалі уявляєш собі, що значить сидіти в тюрмі?

Брайоні немов побачила маленькі, високі вікна в стрімкій цегляній стіні й подумала, що, може, і уявляє — так, як люди уявляють собі різні пекельні муки. Вона легенько похитала головою. Щоб якось заспокоїтись, вона намагалася зосередитись на тих змінах, які в ньому відбулися. Враження, що він став вищим, було зумовлене стройовою виправкою. Жоден кембриджський студент не тримався так рівно. Навіть зараз, у стані сильного збудження, плечі в нього були розвернуті, підборіддя задерте, як у боксера старого вишколу.

— Ні, звичайно, не уявляєш. А коли я сидів, ти мала від цього задоволення?

— Ні.

— Але нічого не зробила.

Вона думала про цю розмову багато разів, як дитина, котра очікує, що її відлупцюють. І ось усе це нарешті відбувається, а враження таке, наче її тут і немає. Вона дивиться на все це звідкись здалеку, вся заціпеніла. Але вона знала, що його слова болітимуть їй пізніше.

Сесилія відступила назад. Вона знов поклала руку на плече Робі. Він схуд, хоча й виглядав сильнішим, була в його вузьких, як канати, м’язах, якась жорстокість. Він напівобернувся до неї.

— Пам’ятай… — почала говорити Сесилія, але він перебив її.

— Ти вважаєш, я напав на твою кузину?

— Ні.

— А тоді ти так думала?

Їй важко було знаходити слова.

— Так, так — і ні. Я не була впевнена.

— Чому ж ти тепер така впевнена?

Вона завагалася, свідома того, що її відповідь буде свого роду виправданням, поясненням, а це його може ще більше розлютити.

— Я стала дорослішою.

Він втупився в неї, розкривши злегка рота. Він і справді змінився за п’ять років. Новою була суворість його погляду, очі стали меншими й вужчими, а в куточках з’явилися глибокі зморшки. Обличчя було худішим, ніж вона пам’ятала, щоки запали, як у індіанського воїна. Він відростив собі короткі вуса-щіточки, які носять військові. Він був вражаюче гарний, і до неї з давніх-давен, коли їй було чи то десять, чи одинадцять років, прийшов спогад про те, як вона була в нього закохана, — то була справжня пристрасть, яка тривала багато днів. Потім одного ранку, в саду, вона йому освідчилася — і одразу ж про все забула.

Її побоювання не були безпідставними. Він був охоплений гнівом, який потім несподівано зникає.

— Дорослішою, — повторив він за нею. Коли він підвищив голос, вона аж підскочила. — Чорти б тебе взяли! Тобі вже вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Там на полях солдати у вісімнадцять років вмирають. Вони достатньо дорослі, щоб кинути їх вмирати на дорогах. Ти знала про це?