Иэн Макьюэн - Спокута

Внизу, коли вони проходили, місіс Джарвіс не вийшла з вітальні. Вони чули, як по радіо грають кларнети. За дверима Брайоні здалося, що вона вийшла в зовсім інший день. Дув сильний вітер, який ніс пісок, усе стало різкішим, рельєфнішим, було ще більше сонця, ще менше тіні, ніж раніше. На тротуарі не вистачало місця для всіх трьох. Робі й Сесилія йшли за нею, тримаючись за руки. Брайоні відчувала, як пече розтерта п’ята, торкаючись туфлі, але вирішила, що вони не побачать, як вона накульгує. Вона мала враження, що її випровадили. У якийсь момент вона обернулася й сказала, що радо дійде до метро сама. Проте вони настоювали. Їм треба щось купити для Робі в дорогу. Ішли вони мовчки. Пуста балаканина була б недоречною. Вона знала, що не має права питати сестру про її нову адресу, чи у Робі про те, куди він їде поїздом, чи про котедж у Вілтширі. Чи то не звідти привезли дзвіночки? У них там, звичайно ж, була ідилія. І не могла питати, коли ці двоє знову зустрінуться. У них — у неї, її сестри і Робі — була тільки одна спільна тема, і корінилася вона в минулому, якого вже не можна змінити.

Вони стояли біля станції метро «Белем», якій через три місяці судилося дістати жахливий розголос під час бомбардувань Лондона. Невеличкий потік суботніх перехожих оминав їх із двох боків, мимоволі примушуючи триматися щільніше. Вони холодно попрощалися. Робі нагадав, щоб вона взяла трохи грошей, коли піде до нотаріуса. Сесилія сказала, щоб не забула відвезти в Суррей адреси. І то вже був кінець. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але була ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила:

— Мені дуже шкода. Я завдала вам такого страшного лиха. — Вони продовжували дивитися на неї, і вона ще раз повторила: — Мені дуже шкода.

Прозвучало це так глупо, так недоречно, ніби вона розбила улюблену кімнатну рослину або забула про чийсь день народження.

Робі м’яко сказав:

— Просто зроби все, що ми тобі казали.

Оте «просто» прозвучало майже примирливо — але не зовсім, ще ні.

— Звичайно, — сказала вона, а тоді повернулася й пішла, знаючи, що вони дивляться їй услід, як вона заходить у касовий зал, перетинає його. Вона купила квиток до станції «Ватерлоо». Коли підійшла до контролера, озирнулася, але їх вже не було.

Вона показала квиток і увійшла в тьмяно-жовте світло, до рипучого, розклекотаного ескалатора, який поніс її вниз, у витворений людським диханням вітерець, що піднімався з темних глибин, дихання мільйона лондонців, яке студило їй обличчя й шарпало капюшон. Вона спокійно стояла, дозволяючи, щоб її несло вниз, вдячна за те, що може рухатися без болю в п’яті. Її дивувало, якою вона почувалася заспокоєною — і лише трішечки зажуреною. Чи була вона розчарована? Навряд чи вона чекала, що буде прощена. Те, що вона відчувала, було більше схоже на тугу за домом, хоча для цього й не було підстав, бо не було дому. Але їй було тужно покидати сестру. Саме сестри їй не вистачало — точніше, сестри разом із Робі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не змогли вбити його. І це втішало її, поки вона занурювалася в глибини під містом. Як Сесилія притягла його до себе очима. А ця ніжність у її голосі, коли вона кликала його повернутися зі своїх спогадів, з Дюнкерка, з тих доріг, які привели його туди. Колись вона так говорила часом із нею, коли Сесилії було шістнадцять, а вона була шестирічною дитиною, і весь світ навкруг був лихим. Або вночі, коли Сесилія приходила рятувати її від кошмару й забирала до себе в ліжко. Прокидайся. Це лиш поганий сон. Брайоні, прокидайся. Як же легко забулася ця бездумна родинна любов. Вона зараз линула вниз, крізь тьмяне брунатне світло, майже на саме дно. Інших пасажирів не було видно, і повітря раптом застигло. Вона була зовсім спокійна, коли обдумувала, що їй треба буде зробити. Записка батькам і офіційна заява заберуть дуже мало часу. Потім вона буде вільна весь день. Вона знала, що від неї вимагається. Не просто лист, а новий варіант, спокута, і вона готова була почати.

БТ

Лондон, 1999

Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю — старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому я вирішила відволіктися, перевіряючи останні подробиці, і попрощатися з хранителем документів і з веселими швейцарами, які ескортували мене в ліфті вниз і вгору протягом усіх цих холодних тижнів. Я хотіла також подарувати архіву десяток довгих листів, написаних мені старим містером Нетлом. Гадаю, це був мій уродинний подарунок самій собі — на одну-дві години прикинутися зайнятою, клопочучись усіма тими маленькими справами, що накопичуються під кінець і є частиною не дуже бажаного процесу завершення роботи. В такому настрої я працювала вчора весь день у своєму кабінеті; тепер усі чернетки впорядковані, дати проставлені, фотокопії всіх документів надписані, позичені книжки відкладені для повернення власникам, і все розкладене у відповідні папки. Я завжди любила наводити під кінець порядок.