Иэн Макьюэн - Спокута

З пачки, що лежала біля плитки, Сесилія витягнула цигарку, а потім, згадавши, що сестра вже доросла, пригостила і її. Біля столу стояли два кухонних стільці, але Сесилія, спершись спиною на раковину, не пропонувала Брайоні сісти. Двоє жінок курили й чекали, як здалося Брайоні, щоб повітря очистилося від присутності господині.

Сесилія промовила тихим спокійним голосом:

— Коли я дістала твого листа, я пішла до адвоката. Все це не так просто, якщо немає вагомих нових доказів. Того, що в тебе помінявся настрій, недостатньо. Лола продовжуватиме твердити, що нічого не знає. Єдиною нашою надією був старий Гардмен, але він помер.

— Гардмен? — Ці неузгоджені факти — що він помер, що він важливий для справи — спантеличили Брайоні, вона гарячково рилася в пам’яті. Чи був Гардмен поза домом у ту ніч, шукаючи близнюків? Чи він щось бачив? Чи було щось сказано в суді, про що вона не знала?

— А ти не знала, що він помер?

— Ні. Але…

— Неймовірно.

Спроби Сесилії зберігати нейтральний, діловий тон розпадалися на очах. Вона схвильовано відійшла від кухоньки, протиснулася біля столу, попрямувала в протилежний куток кімнати й зупинилася біля дверей. Вона заговорила, важко дихаючи, намагаючись утамувати свій гнів.

— Як дивно, що Емілі не долучила це до своїх новин, разом із пшеницею і евакуйованими. У нього був рак. Можливо, боячись у душі гніву Божого, він говорив щось у свої останні дні, що було не зовсім до вподоби всім тим, хто був у це замішаний.

— Але ж, Сі…

— Не називай мене так! — обрізала вона. Потім додала, вже спокійніше: — Будь ласка, не називай мене так.

Її пальці лежали на клямці дверей до спальні, і було схоже, що розмова наближається до кінця. Вона збиралася вийти з кімнати.

З неймовірним спокоєм вона підвела підсумок.

— Ось те, за що я заплатила дві гінеї. Не буде ніякої апеляції тільки тому, що ти через п'ять років вирішила сказати правду.

— Я не розумію, про що ти говориш… — Брайоні хотіла повернутися до Гардмеиа, але Сесилія мусила викласти їй усе, про що так часто думала останнім часом.

— Тут усе просто. Якщо ти брехала тоді, чому суд має вірити тобі зараз? Немає ніяких нових фактів, а ти ненадійний свідок.

Брайоні віднесла свою цигарку до раковини. Її нудило. Замість попільнички вона взяла блюдечко з підставки для тарілок. Жахливо було чути, як сестра підтверджує її злочин. Але сама точка зору була несподіваною. Слабка, дурна, розгублена, боягузлива, ухильна — вона ненавиділа себе за все це, але ніколи не думала про себе як про обманщицю. Як це дивно, і яким зрозумілим це мусить здаватися Сесилії. Це було очевидним, і нічого не можна було заперечити. І все ж, у якусь мить вона навіть вирішила захищатися. Вона нікого не хотіла вводити в оману, вона не по злобі все це зробила. Але хто цьому повірить?

Вона стояла там, де перед цим стояла Сесилія, спиною до мийки, і, не наважуючись подивитися сестрі в очі, сказала:

— Те, що я зробила, було жахливим. Я й не сподіваюся, що ти пробачиш мені.

— Не переживай, — заспокійливо сказала та, і в ті кілька секунд, поки сестра глибоко затягалася цигаркою, Брайоні аж здригнулася, так спалахнули неймовірні надії. — Не переживай, — повторила сестра. — Я ніколи не пробачу тобі.

— Але якщо я не маю можливості піти до суду, це не може перешкодити мені розказати всім, що я зробила.

Коли сестра якось неприродно реготнула, Брайоні усвідомила, як же вона боїться Сесилії. Її сарказм витримати було ще важче, ніж її гнів. Ця вузенька кімната з її схожими на ґрати смужками містила історію почуттів, яку навіть неможливо було уявити. Брайоні почала наполягати. Врешті-решт, це ж була та частина розмови, до якої вона готувалася.

— Я поїду в Суррей і говоритиму з Емілі і старим. Я їм все розкажу.

— Так, ти про це писала. Що ж тебе стримує? У тебе було п’ять років. Чому ж ти не поїхала?

— Я хотіла спершу побачитися з тобою.

Сесилія відійшла від дверей спальні й зупинилася біля столу. Вкинула свій недопалок у шийку пляшки з пивом. Звідти почулося коротке сичання, і над темною пляшкою піднялася струминка диму. Від того, що зробила сестра, Брайоні знову почало нудити. Вона ж гадала, що пляшки повні. Подумала, чи не проковтнула вона щось недобре за сніданком.

— Я знаю, чому ти не поїхала, — сказала Сесилія. — Бо думаєш те саме, що думаю я. Вони більше нічого не хочуть про це чути. Всі ці неприємності вже в минулому, красненько дякуємо. Що сталося — те сталося. Навіщо знову все це скаламучувати. І ти дуже добре знаєш, що вони повірили вигадкам Гардмена.