Иэн Макьюэн - Спокута

Вона вийшла з кафе і, поки верталася назад, відчувала, як зростає відстань між нею і її другим «я», не менш реальним, яке верталося назад у госпіталь. Можливо, та Брайоні, яка йшла в напрямку Белема, була уявною чи примарною постаттю. Це відчуття нереальності ще більше посилилося через півгодини, коли вона дійшла до ще однієї Гай-стріт, більш-менш такої ж, як та, котру вона лишила за собою. Саме таким і був Лондон за межами центру міста — скупчення маленьких похмурих містечок-районів. Вона твердо вирішила, що ніколи не житиме в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, знаходилася на відстані трьох провулків від станції метро і теж була копією всіх попередніх. Едвардіанські веранди, вбогі на вигляд, з тюлевими фіранками. Дадлі Віллаз, 48 був приблизно на півдорозі, і ніщо не відрізняло його від інших, хіба що «форд» восьмої моделі, без коліс, підпертий цеглинами, який займав усе подвір’ячко перед будинком. Якщо там нікого немає, вона зможе забратися звідси, сказавши собі, що вона ж пробувала. Дзвінок на дверях не працював. Вона двічі калатнула дверним молотком і відступила назад. Почула сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися важкі кроки. Брайоні відступила ще далі. Ще не пізно було вийти на вулицю й піти геть. Хтось почав шарпатися з замком, почулося роздратоване зітхання, і в дверях з’явилася висока жінка тридцяти з лишком років, із загостреними рисами обличчя, яка важко дихала, наче після якихось жахливих зусиль. Вона була розлючена. Їй перервали сварку, і вона навіть не зуміла змінити вираз обличчя — відкритий рот, злегка задерта верхня губа, — коли її погляд упав на Брайоні.

— Що вам потрібно?

— Я шукаю міс Сесилію Толліс.

Плечі в тої опали, вона відвернула голову, наче відсахнувшись від удару. Оглянула Брайоні з ніг до голови.

— Ви схожі на неї.

Зовсім спантеличена, Брайоні просто дивилася на неї.

Жінка знову зітхнула, наче плюнула, й відійшла коридором до підніжжя сходів.

— Толліс! — ревнула вона. — До дверей!

Пройшла коридором до входу у свою вітальню, обпекла Брайоні презирливим поглядом, потім зникла, голосно грюкнувши за собою дверима.

В домі було тихо. Крізь відчинені вхідні двері Брайоні бачила шмат лінолеуму в квіточки й перші сім чи вісім сходинок, покритих темно-червоною доріжкою. На третій сходинці не вистачало металевого прутка. Ближче до середини передпокою біля стіни стояв напівкруглий стіл, а на ньому — полірований, схожий на тостер, дерев’яний стояк для листів. Він був порожній. Лінолеум тягнувся аж за сходи до дверей з матовим склом, які, мабуть, вели на кухню в задній частині дому. Шпалери теж були в квіточки — букетики з трьох троянд, а між ними орнамент зі сніжинок. Від порога до сходів вона нарахувала п’ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Недобра прикмета.

Нарешті нагорі відчинилися двері, можливо, ті, грюкання якими вона почула, коли стукала. Потім рипіння сходів, з’явилися стопи в товстих шкарпетках, тоді блиснула гола шкіра, далі шовковий синій халат, який вона впізнала. І нарешті схилене набік обличчя Сесилії, коли вона перегнулася вниз, придивляючись, хто там стоїть біля вхідних дверей, щоб заощадити собі необхідність спускатися далі в такому невідповідному вбранні. Їй знадобилося кілька хвилин, аби впізнати власну сестру. Повільно спустилася ще на три сходинки.

— О Господи.

Вона сіла, склавши руки на грудях.

Брайоні так і стояла однією ногою на доріжці, а другою на сходинці перед входом. У вітальні господині ввімкнули радіо, почав наростати сміх публіки в міру того як розігрівалися лампи. Потім почувся улесливий монолог гумориста, перерваний нарешті оплесками, і радісний вступ оркестру. Брайоні увійшла в передпокій.

— Мені треба поговорити з тобою, — пробурмотіла вона.

Сесилія зробила вигляд, що підводиться, потім передумала.

— Чому ти не попередила мене, що прийдеш?

— Ти не відповіла на мій лист, тому я прийшла.

Сесилія щільніше огорнулася халатом і поплескала себе по кишені в надії, можливо, відшукати цигарки. Колір обличчя в неї був значно темніший, руки теж були смаглявішими. Вона не знайшла, що шукала, але наразі вирішила не підводитися.

Радше зволікаючи, ніж міняючи тему, вона ствердила:

— Ти стажистка.

— Так.

— У чиєму відділенні?

— Сестри Драммонд.

Важко було сказати, чи знає Сесилія це прізвище, чи вона просто нсзадоволена, що молодша сестра навчається в тому ж самому госпіталі. Була й ще одна достатньо показова відмінність: Сесилія завжди раніше розмовляла з нею материнським чи заспокійливим тоном. Маленька сестричка! Тепер цього й сліду не було. У її тоні була якась жорсткість, яка застерігала Брайоні від питань про Робі. Вона зробила ще крок далі у передпокій, свідома того, що двері за спиною відчинені.