Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Іноді доводиться відмовлятися від того, ким ти є, щоб зрозуміти, яким є твоє справжнє покликання. Нам доводиться відмовлятися від чогось хорошого заради прекрасного. Мій друг Адам Шапіро саме це й зробив — обміняв хороше на прекрасне. У Клівленді він був на вершині слави, вів власну програму «Доброго ранку, Клівленде» на телеканалі WEWS-TV (ABC). А ще він був ведучим вечірньої програми, що мала назву «Живи на п’ять». Він здобув чимало нагород і як ведучий, і як репортер.

Його друзі, включно зі мною, були просто ошелешені, коли він вирішив покинути цю роботу й підкорити «Велике Яблуко». Адам їхав туди не на вже відому наперед роботу, а лише на пошуки можливості працювати. Він завжди мріяв жити в Нью-Йорку. І йому це вдалося. У результаті він отримав посаду репортера загальних новин ранкової програми «Сьогодні в Нью-Йорку» компанії WNBC-TV, а потім працював у «FOX Business Network».

Криза середнього віку?

Зовсім ні. Він назвав це корекцією середнього віку.

Іноді життя коригує твоє життя замість тебе. Протягом років мою колонку друкували в розділі міських новин. Та я поступово припинила писати колонки на тему злочинності й корупції в нашому місті, щоб зосередитися на матеріалах, які мали надихати й піднімати настрій. Кажуть, що успіх — це коли ти займаєшся тим, що вмієш робити найкраще. Настав час узятися до справи, яку я могла робити найкраще — і відчувала неабиякий ентузіазм.

Одного разу я прийшла на роботу схвильована — тоді якраз побачила світ моя збірка натхненних есе «Будь дивом». Я принесла примірники книжки, щоб подарувати кожному редакторові. Коли я простягла книжку головному редактору, він попросив мене присісти. Він повідомив, що мою колонку знято з першої шпальти. Сказав, що вона не підходить до розділу міських новин і тепер виходитиме на сторінці А-2. На якусь мить мені аж подих перехопило. О ні, тепер мої статті не з’являтимуться на головній сторінці — найціннішому місці будь-якої газети? А тоді я усвідомила: «Стривайте, та це ж подарунок!»

Переді мною відчинялися нові двері. За ними я матиму можливість писати більше колонок, які надихатимуть людей, і не обмежуватися місцевими новинами. Тепер від мене не чекатимуть коментарів із приводу злочинності та корупції. Я «відпустила» свою стару роботу, відчула себе вільною і помолилася: «Господи, дякую Тобі за все, що Ти мені дав; дякую Тобі за те, що Ти забрав у мене; але найбільше я хочу подякувати за те, що Ти мені залишив».

Тепер я бачу себе письменницею, яка надихає, а не журналісткою. Я більше не прошу вибачення за те, ким я є, а ким — ні. Я навчилася казати впевнене «ні» всьому, що не є моїм покликанням. Якщо в цьому немає відчуття радості, немає усмішки — я просто цього не робитиму.

Тобі не треба бути найкращим або найкращою в усьому. Якщо спробуєш бути такою людиною, то, найімовірніше, залишишся «середнячком». Лео Бускалья колись розповів чудову історію про те, що нам слід цінувати власну унікальність. Якось звірі зібралися разом і вирішили організувати школу. Кожна тварина відіграла свою роль під час розроблення навчального плану. Кролик хотів, щоб там обов’язково був біг, пташка пропонувала додати польоти, риба — плавання, а білка — стрибки з дерева на дерево.

І що ж було потім? Очікувалося, що кожен покаже чудові результати в усьому, однак нікому це було не до снаги. Кролик був прекрасним бігуном, але впав із дерева, коли намагався на нього видряпатись, і поранився. Це завадило йому показати гарний результат із бігу, тож коли їм видали табелі успішності, він не отримав «відмінно» з бігу і взагалі не впорався зі стрибками по деревах. Пташка зламала крило, намагаючись вирити ямку в землі, і в результаті отримала трійку з польотів і не впоралася з риттям нір.

Для мене мораль цієї історії в тому, що коли намагаєшся бути «другосортною версією» когось іншого, то водночас і не можеш бути «першосортною версією» самого себе. Усе, чого хоче від мене Бог, — щоб я була собою, тобто саме те, від чого я постійно тікаю, бо вважаю, що цього не варта. Бог знає про це, але так не думає.

Щоразу, коли я відчуваю себе дивачкою у світі журналістики, завжди перечитую листа, який надіслав мені один із читачів. Пол написав його після того, як прочитав мою колонку про загиблого солдата. На похороні донька несла його «Пурпурове серце» [13] Військова медаль США, якою нагороджують усіх військовослужбовців, котрі загинули або були поранені внаслідок дій ворога. .

Шановна місіс Бретт! Кожна людина народжується з Божим даром. Дехто вміє готувати так, що можна проковтнути язика. Інші шиють чи виготовляють прекрасні речі з дерева. Деякі жінки народжуються мамами, що вміють висушити сльози та спекти пиріг. А Ви, шановна, справжній митець. Я ніколи не думав, що клавіатура може стати інструментом митця. Але у Ваших руках кожна подія перетворюється на картину, а щоденні справи — на часточку серця людини, яка про них читає.