Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Вона була справжнім другом для бродячих собак, котів, коней і навіть кіз. Вона була справжнім кошмаром для мисливців і часто захищала непопулярні, але справедливі справи. Загалом, до кожної справи вона бралася з неабияким ентузіазмом, але ніщо не робила ідеально. Після переїзду до Денвіля ця жінка мужньо боролася з гострою і серйозною недугою і протягом десяти років опиралася лімфомі, яка зрештою й забрала в неї життя.

Часто вона навіть не могла вийти з дому, але продовжувала займатися волонтерством і жертвувати свої обмежені кошти на користь бідних підлітків. Її завжди тішили їхні маленькі і великі перемоги. Імовірно, тепер цих пожертв і співчуття буде ще більше.

У некролозі згадали живих родичів Ненсі, а тоді там були такі слова: «Протягом тривалого часу вона була членом Американського союзу захисту громадянських свобод, Демократичної партії та некомерційної організації MENSA. Замість того щоб надсилати квіти, будь ласка, помоліться за Конституцію Сполучених Штатів».

Яке життя!

Це нагадало мені сильну цитату Говарда Турмана, який сказав: «Не питай, чого потребує світ. Запитай, що робить тебе живим, — і роби це. Бо насправді світові потрібне лише одне — люди, які живуть».

Що робить живим тебе?

Можливо, це не робота. Це може бути будь-що, що її оточує.

Моя донька одружилася з чоловіком, який виріс із 63 братами та сестрами.

Його батьки, Елсі й Кевін Саллівени, мали трьох власних дітей, а потім стали батьками ще для 60 малюків.

Вони зробили своєю кар’єрою любов до чужих дітей. Стали «екстреними» прийомними батьками для немовлят, яких забирали від батьків через насильство, недбалість або з медичних причин. Я навіть уявити не можу, скільки підгузків їм довелося замінити, скільки разів погодувати, збити температуру… У своїй рідній домівці мій зять отримав ступінь доктора філософії з любові.

Якось я брала інтерв’ю в хлопчика, який хотів, щоб його всиновили. Після розмови з Морісом у моєму серці залишилася глибока рана. Я познайомилася з ним багато років тому, коли йому було 12 і він майже втратив надію. Він розумів, що більшість людей хочуть усиновити немовля або маленьку дитину. Але все одно дуже хвилювався, коли його світлина з’явилася в рубриці «Plain Dealer» «Дитина чекає». Його персональне оголошення про пошук батьків змальовувало його як розумного, креативного й талановитого хлопчика, який живе в інтернаті через недбале ставлення і насильство з боку батьків. Він написав, що свого часу стане першим чорношкірим президентом Сполучених Штатів.

Ось тільки ніхто не зателефонував.

Моріс був досить дорослим, щоб розуміти, що він нікому не потрібен.

— Дуже важко бути терплячим, коли час спливає, — тихо казав він. — Чому ніхто не телефонує?

Що він сказав би тому, хто хотів би його взяти? Моріс усміхнувся так широко, що його очі за пухкими щічками перетворилися на дві чорні щілинки з коштовними оніксами.

— Навіть не сумнівайтеся, — мовив він голосом досвідченого продавця, — це хороший вибір! Ви просто не можете втратити таку можливість!

З точки зору дитини легко повірити в те, що тебе ніхто не хоче всиновити, бо ти є відповідальним за помилки своїх батьків. Тебе охоплює лють, ти гостро реагуєш, а тоді стає ще важче переконати когось тебе всиновити. Коли я познайомилася з Морісом, він разом із 42 іншими дітьми жив в інтернаті «Beech Brook» у Пеппер-Пайк, штат Огайо. Він пробув там найдовше — два роки. Я запитала в нього, у скількох прийомних родинах він побував.

— Ого, — сказав він і почав подумки рахувати. — Як мінімум у дванадцяти.

Моріса забрали в батьків, коли йому було сім. Дві його сестри жили в прийомних сім’ях. Він теж хотів би потрапити в таку сім’ю, хоч люди його лякали.

— Ти постійно нервуєш, — каже хлопчик, заламуючи руки. — Нікого не знаєш. Не знаєш, де кухня, де ванна кімната. Наче немовля, яке щойно народилося на світ. І не знаєш, як воно буде далі.

А ще ти ніколи не знаєш, як довго проживеш у цій родині. Хлопчик сподівався, що останні прийомні батьки залишать його в себе. «Вони сказали, що хочуть мене всиновити, — каже Моріс. — Мабуть, я зурочив».

Він замріяно розповідає про те, як вони грали в хованки. А коли йому треба було від’їжджати, на його честь улаштували вечірку, а прийомна мати плакала, коли вони прощалися.

— Я навіть не пам’ятаю номера їхнього телефону чи адреси, — сказав хлопчик, не відводячи очей від своїх кросівок.