Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

— Ми отримали єдину інструкцію — телефонувати, якщо дитина помре, — каже Джин.

Вони просто огортали цього малюка любов’ю — щомиті.

— Ми молилися, молилися і робили все можливе, щоб він одужав, — каже жінка.

Айзек частково втратив зір. Він не міг ані говорити, ані сидіти. Його потрібно було регулярно водити до лікарів. Вони годували його через трубку, возили на фізіотерапію, давали ліки протягом дня. Його імунна система була настільки слабкою, що їм довелося відмовитися від відвідування церкви, щоб не наразити його на небезпеку.

— Цей малюк був особливим дитям Божим, і Бог був не проти, щоб ми пропускали служби, — каже Джин. — Ми робили те, чого хотів Господь.

— Він міг тільки лежати на спині, але бачили б ви його усмішку, — згадує Джин. — Він розмахував ручками й ніжками. То була найщасливіша дитина у світі.

А ще він міг відчувати любов. Саме це його врятувало. Їхня любов.

Він прожив із ними три роки, а потім його всиновила інша сім’я.

— Він був чистою радістю, — каже Джин.

А тепер став радістю для когось іншого.

Якщо ви виросли на телевізійному шоу «Давай домовимося» («Let’s Make a Deal»), то добре знаєте, як важко обрати правильні двері.

Учасники цього шоу мають можливість обміняти приз, який вони вже виграли (наприклад, телевізор або мікрохвильову піч), на те, що заховане за дверима номер 1, 2 або 3. Зазвичай вони пристають на пропозицію поставити на кін увесь виграш, щоб отримати якийсь із невідомих призів, а за одними дверима ховається «утішний приз».

Що там — за дверима номер 1? Це може бути поїздка на Гаваї, розкішна автівка або столовий набір. Або ж там може бути віслюк, старий драндулет чи річний запас поліролю.

У реальному житті ми намагаємося якнайдовше триматися за те, до чого звикли. І надто часто, коли одні двері зачиняються, ми продовжуємо стояти й бити в них кулаком, ніби цей шум і наші зусилля змусять їх знову відчинитися. Тим часом інші двері вже можуть бути відчиненими — навіть навстіж, однак ми відмовляємося відступати від зачинених дверей.

Багато років я була ведучою радіопрограми, присвяченої громадським справам, на місцевому клівлендському радіо. Мені подобалося працювати на радіо. Я настільки обожнювала цю роботу, що вела цю програму безкоштовно щоп’ятниці о 9 годині ранку. Та з часом у мене виникло бажання торкатися тем, що зосереджені на серці й душі, — я називаю це «внутрішніми» справами. Отож я склала план окремої радіопрограми, яка називалася б «Внутрішні справи». У мене було чимало аркушів із темами та ідеями, які можна було б використати в програмі, і я не могла дочекатися, коли ж нарешті зможу презентувати їх керівникам.

Їх це не зацікавило.

Нікого.

Натомість вони хотіли звузити фокус моєї програми до тем, пов’язаних із бізнесом, економікою та політикою. Жодна з цих тем не змушувала моє серце співати, як і мій ентузіазм — зашкалювати. Одного тижня ми робили програму, присвячену працівникам автомобільної промисловості, однак нашими гостями стали аналітики цієї індустрії, а не звичайні працівники, як це запропонувала я.

Одного разу мені запропонували обрати тему для програми — або азіатські коропи озера Ері, або будівництво Іннербелтського мосту. Я обрала міст і провела жваву дискусію, однак глибоко всередині розуміла, що якби була слухачкою, мені це не було б цікаво.

Тоді я усвідомила, що я — той самий квадратний гвинт, який намагається пролізти в круглий отвір. Мені треба було вести програми, які я сама хотіла б слухати, однак менеджери надавали перевагу тим, які подобалися їм. Ми вже не були творчим тандемом. Настав час піти. І я пішла.

А що ж робити з моїми ідеями? Я віднесла їх на іншу місцеву радіостанцію. Представникам WKSU-FM вони дуже сподобалися. Мені запропонували вести власну щотижневу програму «Шоу Регіни Бретт». Я знайшла те, що шукала, — однодумців. Гаслом програми були слова: «Розумне серце». Вони казали мені: «Будь собою. Ми хочемо, щоб у цьому шоу було більше тебе». Більше мене? Це ж треба! Тепер усе зрозуміло. Я опинилася в правильному місці.

Іноді двері перед нами зачиняються з таким грюкотом, що він іще довго лунає у наших вухах, і ми не чуємо, як тихенько відчиняються інші двері. Ми часто чуємо прислів’я: «Коли Бог зачиняє перед тобою одні двері, Він відчиняє інші». Але ми рідко чуємо слова, які продовжують цю фразу. Гелен Келлер додала до них важливу частину, сказавши, що коли зачиняються одні двері щастя, відчиняються інші, але замість того, щоб увійти, ми продовжуємо стояти перед зачиненими дверима й не бачимо тих, що вже відкриті для нас.