Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Якось вона розповідала репортерові «Associated Press» про свою братову, на 10 років молодшу, яка весь свій час проводила перед телевізором. «Хіба це можна назвати життям? Треба виходити у світ і насолоджуватися його дивами».

Саме це й пообіцяв мені Гел. Дивовижний краєвид.

І я довіряла його думці про цей світ.

У віці 28 років у Гела діагностували рак ІІІ ступеня. За прогнозами, він міг прожити не більш ніж три місяці. Рак яєчок поширився на черевну порожнину, груди та мозок. То було у 1983 році. Він і досі носить із собою своє фото, на якому важить 42 кілограми, а на його руках можна помітити опіки від хіміотерапії.

Гел став письменником, гуру тренінгів із продажів і міжнародним спікером. Він насолоджується життям так само старанно, як і працює. Можливо, навіть старанніше. Цей чоловік пережив рак і як ніхто знає, що в нас немає гарантій на довге життя, а тому намагається отримати від нього максимум. Він грає в музичному гурті, займається аерофотозйомкою і за можливості милується заходом сонця. Він використовує кожний момент. І завжди каже: «Ця мить — неповторна».

Хіба ж я могла йому відмовити? Коли ми стояли на шкільному футбольному полі, він підкинув угору жмут трави, щоб перевірити вітер, усміхнувся і сказав: «Чудовий вечір для польоту».

Він розпакував веселковий нейлоновий парашут, розплутав мотузки (самі лише мотузки!), прикріпив їх до візка, а тоді дав мені шолом.

— Маєш щось у передніх кишенях? — запитав він, бо не хотів, щоб щось потрапило в пропелер. Я швиденько дістала все з кишень.

Я підтягнула паски на плечах, вдягла шолом і зробила глибокий вдих. Гел умостився на передньому сидінні, і параплан почав стрибати по траві на трьох гумових колесах. Раптом ми опинилися в повітрі!

Гел попередив, що перша хвилина польоту може дезорієнтувати. Але я б назвала це словом «затероризувати». Однак він мав рацію. Уже за хвилину моє тіло звикло до свисту вітру, до відчуття, що я не маю за що триматись, але й не маю чого боятись.

Ми пролітали над пишними кронами дерев, блакитними басейнами, смарагдовими ставками, коричневими спинами оленів — простісінько до заходу сонця. Коли ми м’яко приземлилися на траву, Гел запитав:

— Тепер відчуваєш?

Хтось назвав би це сплеском адреналіну. Але я гадаю, це щось інше. Потік радості струменів кожною моєю веною. Б’юсь об заклад, що саме так почувалася та жінка-ковбой після кожної поїздки верхи. Вона казала репортерам, що ніколи від цього не відмовиться. «Це в мене у крові», — говорила.

І вона говорила не про катання верхи на конях. Ішлося про життя.

Один зі способів «перезапустити» своє життя — це написати власний некролог і втілити його в життя, поки ти ще живий. Саме це зробила Ненсі Лі Гіксон. Я ніколи не була з нею знайома, але навіть пожалкувала про це, прочитавши її некролог у газеті «Plain Dealer», де я саме працювала.

Ця жінка дійсно написала власний некролог і редагувала його протягом семи років. Ненсі було 65 років, і вона жила настільки повним життям, наскільки це було можливо. Вона померла рано-вранці 30 червня 2009 року. Ось що вона хотіла розповісти про своє життя. Її родичі казали, що це чиста правда:

Окрім того, що вона була матір’ю, яка не вживала спиртного і не любила займатися хатніми справами… вона часто виступала в ролі омбудсмена для підлітків із неблагополучних родин, допомагаючи їм знаходити фінансування для коледжу. Відчиняла двері свого дому для багатьох бідних дітей і підготувала декого з них до успішного дорослого життя, хоч їм і не хотілося дорослішати.

Вона насолодилася довгим життям, сповненим пригод, про які не варто говорити. Зізнавалася, що бунтівним підлітком устигла побувати бібліотечним клерком, безталанною студенткою коледжу, яка жила на стипендію, хіпі, яка тікала з дому, героїчною вчителькою недільної школи, лідеркою дівчат-скаутів, лектором у «Grange», влучним стрільцем, офіціанткою, дружиною (кілька разів), зварювальником, художницею та письменницею.

Вона була головним менеджером навчального центру з дозвілля на свіжому повітрі й жила у віддаленій і крихітній однокімнатній кабінці в національному парку Долина Каяхоґа. Незважаючи на брак місця та обіднього столу, їй вдавалося влаштовувати обіди для друзів і родичів, і вона могла посадити на своє ліжко до двадцяти осіб.

Останні 23 роки вона прожила на фермі «Winter Spring» біля Денвіля, штат Огайо, де збудувала власний Стоунгендж, висадила й допомогла врятувати від зникнення близько 50 видів давніх яблунь. Казали, що її домашній сидр та вино просто валили з ніг.